Безсмертний речник Правди

Немає нічого страшнішого за необмежену владу

в руках обмеженої людини

Василь Симоненко

Упродовж життя кожного з наc переслідує низка спокус, які ладні одномоментно покращити матеріальний стан та подарувати хвилини (а, може, дні чи навіть роки!) ефемерної слави. Платою за такі блага виступає компроміс – із самим собою, зі своїм світобаченням.

Творчі люди, як ніхто інший, тонко відчувають навколишню дійсність і, як ніхто інший, потрапляли у лабета цих спокус. І лише одиниці витримували тиск та, врешті, залишалися вірними собі. І здобували народну любов. Справжню. Але, на жаль, дуже часто посмертну.

Сьогоднішній герой – із числа цих небагатьох. Вроджена ненависть до пристосуванства та щире служіння Правді не дозволили йому зганьбитися. І саме про цього достойника нижче піде мова! Тож до справи! J

Василь Андрійович Симоненко прийшов у наш світ 08 січня 1935 року у с. Біївці, що на Полтавщині. Батько залишив сім’ю, коли Василько був ще зовсім маленьким. Через роки у вірші «З дитинства» поет напише:

«В мене була лиш мати.

Та був ще сивий дід.

Нікому не мовив «тату».

І вірив, що так і слід…».

Хлопчина був дуже охочий до навчання – його не зупиняли ні 10-кілометрова відстань до школи, ні погода…ніщо. Тож і не дивно, що закінчив школу зі срібною медаллю. А що далі? Далі життя занесло до столиці, де успішно вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г. Шевченка. Свої перші враження він закарбував у щоденнику: «Знайомство з курсом збентежило мене ще більше. Зрозумів, що щирості й невимушеності тут не буде».

Гарною студентською традицією стало ознайомлення із власною творчістю. Після одного з таких сеансів Василь занотує: «Це видовище мене потрясло. Я бачив, що їх вірші, як і балаканина, були нікчемними. Це ж так просто, зрозуміло. І я вирішив, що моя писанина теж тупа, а я цього не відчуваю, як вони. Цього ж вечора зарікся будь-кому показувати свої вірші. Таким був перший крок до цивілізації».

На щастя, літературну працю поет не закинув. Він активно працює на творчій ниві, заводить нові знайомства, знаходить однодумців, стає членом літературної студії імені Василя Чумака, вступає до Клубу творчої молоді.

Членство в ЦК КПУ допомогло юнакові влаштуватися в обласну партійну газету «Черкаська правда». Пізніше він очолить відділ пропаганди «Молоді Черкащини», а потім стане кореспондентом «Робітничої газети» - друкованого органу ЦК КПУ у Черкаській та Кіровоградській областях. Писав про передовиків виробництва, роботу будинків культури, бібліотек тощо. Його колеги по цеху відзначатимуть надзвичайно витончену душу поета, його щиру любов до людей.

Працюючи журналістом познайомиться і згодом одружиться з Людмилою Півтораднею. У пари у 1958 році народиться син Олесь.

Неочікувано об’явиться батько. Василь Андрійович прийняв його, а наприкінці розмови сказав: «А тепер батьку, будь здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві вас виглядав щодня…».

У поета, як у непохитного поборника справедливості, вибухала душа від того, що коїлося в рідній Україні. Наявність партквитка не стала автоматичною запорукою лояльного ставлення до влади. Мовчати він не міг. Якось у присутності секретаря обкому Партії мужньо продекламував вірш «Злодій», у якому є такі рядочки:

«…Недорікуваті демагоги й брехуни,

Що в’язи скрутили дядьковій вірі,

Пробираючись у крісла й чини.

Їх би за грати! Їх би до суду!

Їх би до карцеру за розбій!

Доказів мало??? Доказом будуть

Лантухи вкрадених вір і надій...»

У 1962 році виходить перша поетова збірка «Тиша і грім». Бажаного задоволення вона чоловікові не принесла – цензори добряче її покроїли. Симоненко дуже боляче сприйняв таку творчу кастрацію.

Як учасник Клубу творчої молоді завжди брав активну участь у творчих дискусіях, літературних зустрічах, наполегливо працював аби пробудити в українців почуття національної гідності, самосвідомості.

У 1962 році у рамках Клубу була створена комісія із перевірки чуток щодо масових розстрілів у катівнях НКВС у передмісті Києва та пошуку місць таємних поховань жертв сталінського терору. Василь Симоненко разом із художницею Аллою Горською та режисером Лесем Танюком (також учасниками Клубу) пройшли не одно село, опитали не один десяток людей. Страшна інформація була підтверджена.

В одному зі своїх інтерв’ю Лесь Танюк пригадує, що, прибувши на вказане місце – у селище Биківня – вони побачили як діти грали в футбол м’ячем – дитячим черепом, простреленим ззаду. Члени Клубу зрозуміли, що не помилилися адресою. Про страшну знахідку активісти одразу поінформували Київську міську раду. Нині на території Київських Соловків (так називають селище Биківня) створений меморіальний комплекс у пам'ять про жертв політичних репресій.

Влітку 1962 року Василь Симоненко був жорстоко побитий міліціонерами на залізничному вокзалі м. Сміла. Після цього в поета різко погіршився стан здоров’я, що, врешті, призвело до раку нирок. Операція не допомогла. 13 грудня 1963 року на 29 році життя перестало битися серце «витязя молодої української поезії».

Через вісім років ще один член комісії Алла Горська буде знайдена мертвою – у неї був констатований перелом основи черепа.

Близький друг поета, письменник Микола Сом розповідав, що незадовго до власної смерті Симоненкові приснився сон. У ньому друзі йшли рідними Біївцями, а назустріч їм рухався віз, в якому сиділи Іван Франко та Леся Українка; кіньми ж правив Тарас Шевченко. І раптом Кобзар, зупиняючи коней, запросив Василя присісти до них на підводу. Він, звичайно, зголосився. А от Миколу посадити поруч Шевченко відмовився. Симоненко зізнавався другові, що протягом довгого часу «собі снився здаля».

А як тут не процитувати й один із пророчих віршів поета:

«Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь…».

Після втрати рідної кровинки мати Ганна Щербань передала всі синові рукописи поетові Іванові Світличному. Пізніше вони були переправлені закордон. Таким самвидавним способом вдалося видати друком поезію та знаменитий щоденник «Окрайці думок». Водночас на Батьківщині його творчість була під фактичною забороною - те, що все ж друкувалося, було ретельно порізано цензурою.

У 1995 році поет був посмертно удостоєний Національної премії імені

Т. Шевченка за збірки поезій і прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

У рідних для Василя Симоненка Біївцях нині одна з вулиць носить його ім’я, а в Черкасах – місті, де поет завершив свій життєвий шлях, створено три його музеї. І донині по всій Україні цю мегаяскраву зірку українського шістдесятництва закарбовують у назвах шкіл, вулиць міст та сіл, літературних премій тощо.

Важко втримати поставу, коли стільки спокус. Але ще важче бачити і мовчати, стримувати та притишувати голос, коли, здається, що голосові зв’язки ось-ось та й не витримають тиску від мовчання.

І витримав. І спини не зігнув. І не втратив своє істинне «я». І залишився собою не дивлячись ні на які обставини.

Ми згадуємо про нього в минулому часі, однак таких як він нам конче не вистачає в нашому сьогоденні…

Василь Андрійович Симоненко - величний український поет, наш безсмертний речник Правди!

P.S. Глибоко сенсові поетові вірші обрамлені в надзвичайно могутні і водночас тендітні, легкі для сприйняття словесні форми. А як багато серед них пророчих і актуальних. Як же багато…

#Україна #дисидент #поет #ВасильСимоненко