Закатований до смерті за невміння плазувати

Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору:

свідомість, що ярмо – нестерпне. Треба мені було самому

потовктися до кам'яної стіни, відчути біль удару, щоб

зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися

Із листа Валерія Марченка до діда, історика Михайла Марченка

Дисиденти називали СРСР – великою зоною, а місце свого ув’язнення – малою зоною. Саме остання зберігає у своїх стінах життєві миттєвості великих постатей свого покоління, людей, які мали «нахабство» у глибоко цензурованій державі сіяти зернини Правди, бути взірцями людського Сумління, людської Гідності. За таку сміливість вони платили кар’єрою, особистим життям, здоров’ям, а багато хто і власним життям. Але всі вони свідомо робили свій вибір, цілеспрямовано йшли цим проукраїнським (що автоматично означало антирадянським!) шляхом, бо жити в умовах брехні з самим собою – найбільша кара.

Один із таких моральних звитяжців народився в Києві 16 вересня 1947 року в сім’ї Ніни та Веніаміна Умрилових. Назвали первістка Валерієм. Подружнє життя у пари не склалося, і коли синові було майже 16 років вони розлучилися. Незабаром мати, вчитель української мови та літератури, вийшла заміж за Василя Смужаницю – вченого секретаря Інституту педагогіки. Юнак називав вітчима «добрим генієм нашої сім’ї».

Сам Валерій закінчив столичну школу, успішно склав іспити і вступив до філологічного факультету Київського університету. На другому курсі навчання випала можливість за обміном отримати ще й другу вищу освіту в Азербайджанській РСР. Цим юнак і скористався. Студентом був дуже сумлінним та старанним, жадібно поглинаючим університетську науку.

Після закінчення Київського та Бакинського університетів, за рекомендацією Олеся Гончара, влаштувався на роботу в газету «Літературна Україна». Паралельно викладає українську мову та літературу у школі та займається творчою діяльністю. З-поміж усього багато перекладає з азербайджанської мови.

У 25 років вирішує змінити прізвище «Умрилов» на «Марченко», взявши його на честь діда (по материній лінії) Михайла – відомого українського історика, автора численних історичних праць, першого радянського ректора Львівського університету, в’язня ГУЛАГу з 1941 по 1944 рік.

У 1972 році під псевдонімом «Валентин Розум» написав нариси – «За параваном ідейності» та «Київський діалог». Першу з них розпочинає такими словами: «За всю історію свого розвитку українська літератури ніколи не мала такої кількості ницих письменників, як тепер. Ніби якийсь величезний вал, що довго збирав намул брехливості, підлості й жадоби, вхопив і в одну мить вихлюпнув оте все на колись чисте плесо нашої культури. Ані за часу утисків польського панування, ані за добу московських указів «не было, нет и быть не может», ані у криваву годину сталінських репресій, терору дефензиви та сігуранци не бачив народ України стільки продажних митців, як то настало в 70-ті роки XX століття». І далі у тексті критикує і навіть дещо висміює «письменників-підприємців», які вдалися до прославляння Партії взамін на високі державні нагороди. Журналіст наголошував, що «у всіх, хто пише за вказівкою Партії принциповість виважувати просто смішно». Тематиці нищення рідної культури присвячений і другий допис – «Київські діалоги».

Через рік 26-річного Валерія Марченка арештовують. Дві вищезгадані статті, агітація в усній та письмовій формі, читання і розповсюдження праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стали підставою для того, аби 27 грудня 1973 року суд засудив чоловіка за ч. 2 статті 62 «Антирадянська агітація і пропаганда» КК УРСР до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму та 2-х років заслання. І не зупинило суддів те, що Валерій Веніамінович з 16 років мав тяжку форму хвороби нирок.

Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів № 35. Саме тут познайомився із побратимами-політв’язнями з «великого, єдиного і нерушимого» Радянського Союзу. Значна частина засуджених були уродженцями УРСР. З-поміж них найкраще потоваришував із Іваном Світличним, Семеном Глузманом та Ігорем Калинцем.

Не дивлячись на своє слабке здоров’я, у зоні не знижував обертів у боротьбі проти несправедливості, проти системи. Якось не витримав і заявив протест проти низької якості табірного харчування – «злочинців» замість нормальної годували гнилою рибою. Він відніс цю «смакоту» до кабінету табірного начальства і запропонував продегустувати. Незабаром до їдальні завітали КДБ-іст, черговий у таборі та лікар та на очах у всіх скуштували цей «делікатес». Сам Валерій, не втримавшись, промовисто проголосив: «От що означає безмежна вірність ідеям КПРС! Ось прекрасний приклад мужності та відсутності брезгливості у справжніх комуністів!». До речі, після цього випадку якість їжі для ув’язнених була дещо покращена. Проте ненадовго.

Семен Глузман у своїй книзі спогадів «Малюнки по пам’яті або спогади відсидента» пригадує й такий випадок: «У 1974 році Валерій вирішив закінчувати свої ніжні і дотепні листи до матері постійним рефреном «… твій син, політичний в’язень». Табірна цензура в обличчі примітивної та злісної жінки із прізвиськом «Галька» якось повернула Валері черговий його лист. «У нас у державі немає політичних в’язнів!» - гнівно повідомила Валері ця невиразна істота. Валера намагався заперечувати, стало зрозуміло, що за Галькіною рішучістю – воля КДБ… Валера змінив кінцівку своїх листів, тепер він писав: «… твій син особливо небезпечний державний злочинець. Проте ти мене не бійся!». У цьому варіанті претензії цензури формально були неможливими, оскільки всі ми були засуджені за статтею Кримінального кодексу, який входив до складу розділу «Особливо небезпечні державні злочини»». Письмовий діалог матері й сина ніколи не припинявся, він є настільки глибоким та душевним, що заслуговує окремої статті!

Перебуваючи в зоні, не покидав й творчої діяльності – писав статті, нариси, перекладав українською «Декларацію незалежності» Томаса Джефферсона (до слова, адміністрація табору та працівники КДБ 4 рази вилучали переклад, проте Валерій Марченко його знову й знову відновлював), твори авторства Джерома Клапка Джерома, Герберта Уеллса, Сомерсета Моема та ін. Окрім цього, був тюремним літописцем місцевого ПЕН-клубу (за визначенням Івана Світличного!) – збирав інформацію про тутешніх «злочинців», яка пізніше таємно передавалася за межі зони, а далі – на Захід.

У липні 1975 року політв’язень написав листа й своєму відомому діду, в’язню радянського ГУЛАГу Михайлу Марченку, у якому обурювався: «Як можна будувати державу й нищити будівничих — родити і тут же їсти власних дітей? Рубали ліс, а від нього летіли тріски. Колись Достоєвському муляло питання, чи можна будувати людське щастя на смерті бодай одної-однісінької невинно запропащеної людини? І він відмовився від такого раю. А в комуністів шлях до світлого майбутнього веде через класову боротьбу. Освячено й проголошено істиною найдикіше – душогубство. Ні, не вбивати – людей треба любити! Професоре, не мені Вас учити!» Далі він зазначав: «Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а норма існування. І не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Вимога демократично розв'язати всі проблеми – єдина можливість для кожного українця-громадянина».

Він прагнув жити, творити, прагнув боротися проти русифікації рідної Батьківщини. Але здоров’я було дуже слабким. Проте він не опускає руки й у 1979 році у формі листа звертається за неупередженою медичною допомогою до голови Всесвітньої асоціації нефрології, директора інституту нефрології у Швеції пана Альвала. «…До Вас навряд чи часто зверталися з подібним проханням. Гадаю, я перший. І попри всю зайнятість виберіть трохи часу на мою справу. Іноді в житті варто надати перевагу одному-єдиному випадку над сонмом зовні значущих та важливих. Невже Вас – клініциста не зацікавить, що хворий нефритом, стільки років прохарчувавшись баландою, мерзнувши в тоненькій фуфайці, нелегко працювавши, ще здатний на самостійне буття!» - занотував у листі дисидент.

Із критичним станом здоров’я повернувся до Києва у 1981 році. Прагнув виїхати за кордон на лікування – не дозволили. Проте й на волі довго не протримався – лише 2 роки та 5 місяців. Бо не міг мовчати, не міг спокійно жити, коли навколо коїлося таке свавілля.

Коли у 1982 році з’явився наказ Міністра освіти УРСР про посилення вивчення російської мови в школах України, Валерій Веніамінович передає його екземпляр українській діаспорі, обрамивши таким коментарем: «Надсилаю свіженький Валуєвський указ...». Такої сміливості й «нахабності» влада йому не пробачила.

Тож невдовзі – другий арешт, трьохмісячне слідство і в березні 1984 року оголошення вироку (стан арештанта був настільки важким, що той ледве міг стояти на ногах): як особливо небезпечному рецидивісту 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Після почутого вердикту виголосив: «Можна було дати й менше, я стільки не проживу».

Табір особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино, Чусовського району, Пермської області (де закінчать своє земне життя багато дисидентів, серед яких Олекса Тихий, Юрій Литвин та Василь Стус) став останнім прижиттєвим пристанищем дисидента. Василь Стус, побачивши Валерія, не втримався, промовивши: «Господи, чоловіче, що вони з Вами зробили?».

Мати Валерія Ніна Михайлівна не покладала рук, хапалася за кожну рятівну соломинку… словом, робила все можливе, аби врятувати свого єдиного, важко хворого сина. Жінка зверталася із проханнями не тільки до радянських чиновників, а й навіть спрямувала листа до Папи Римського Івана Павла II, в якому благала «…врятувати віруючого християнина Валерія Марченка».

Медичне управління МВС СРСР дійшло висновку, що Валерія Марченка слід звільнити як невиліковно хворого, але КДБ чинив перешкоди. Тож 07 жовтня 1984 року 37-річний дисидент помер від уремії у тюремній лікарні імені Івана Гааза в Ленінграді. Матері сповістили не одразу.

Ніні Михайлівні вдалося, здавалося б, неможливе на той момент – вирвати тіло сина з пермських пут (хоча за нормами радянського законодавства тіло померлого повинно залишатися на місці відбування покарання до повного закінчення терміну ув’язнення) і перевести додому, на Батьківщину. Поховали Валерія Марченка поряд із могилою діда Михайла, чия душа перенеслася у Божу вічність роком раніше.

Звістка про смерть молодого українця облетіла весь світ: західні радіостанції не мовчали, закордонні ПЕН-клуби голосили, Президент США Рональд Рейган присвятив їй свою заяву від 15 жовтня 1984 року тощо. У своїй заяві Державний Департамент США наголошував: «…Смерть Валерія Марченка у тридцятисемирічному віці означає загибель молодого й мужнього учасника руху за людські права в Україні. Але його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу. …Загибель Валерія Марченка – ще одне свідчення недбалого ставлення радянської системи до прав людини й людського життя».

У 1990 році Валерій Марченко був реабілітований посмертно. Відповідний документ надіслав матері Григорій Зубець – заступник голови Київського суду, який шість років до того послав його на вірну смерть.

Після втрати сина Ніна Михайлівна наполегливо працювала, аби зберегти пам'ять про нього, аби донести істинну правду про його життя, про його боротьбу до усіх охочих. Бо ж вона стверджувала, що найкращим твором її життя є власний син.

Матір скиталася по всім владним структурам, просячи допомоги на видання книги про сина. Проте все марно - звідусіль лунали одні відмови. Дякувати Богу, все ж зуміла відшукати спонсорів, і побачили світ «Листи до матері не неволі». А згодом були опубліковані й інші – «Творчість і життя», «Вірити і тільки» тощо.

«Страшна, моторошна книга «Листи до матері з неволі». Видана давно, малим накладом, ніде і ніколи не продавалася. Літопис спротиву двох людей тоталітарному злу. Мати і син, лише їх двоє. Видати б цю книгу масовим накладом, дати в кожну українську школу. І в Криму, і в Луганську… Тоді б і вибори проходили інакше, більш усвідомлено, може. Нема грошей… У країні така непомірна кількість міліонерів із мільярдерами, особисті літаки, яхти. А на книгу «Листи до матері з неволі» грошей нема. І не буде. Ніколи», - так сьогодні пише про цю подію Семен Глузман.

За книги про сина Ніна Смужаниця була відзначена премією імені Олени Теліги, а також нагороджена орденом «За мужність» I ступеня.

Указом Президента України № 937/2006 від 08 листопада 2006 року Валерій Марченко був нагороджений Орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

22 вересня 2011 року середній загальноосвітній школі № 175 Шевченківського району міста Києва, в якій навчався дисидент, було присвоєно ім'я Валерія Марченка. У цьому навчальному закладі також створено музей його імені.

Наша історія вщент просочена жертовністю наших предків. Саме вони своєю кров’ю окропили шлях до нашого сьогодення. Тож наш мінімальний моральний обов’язок – бути гідними нащадками. Як гадаєте, чи ми вже виконали цю програму-мінімум?

P.S. Не пошкодуйте часу і перегляньте прекрасний документальний фільм про Валерія Марченка!

#Україна #дисидент #політвязень #ВалерійМарченко #Умрилов #Смужаниця