Яка нестерпна рідна чужина...

Страшні московські воші, а ще страшніші українські гниди

Симон Петлюра

У дивному світі живемо. Надто дивному. В такому, що, часом, не можеш вимовити і слова для позначення своїх емоцій.

Зневажаєте показний, ілюзорний, фейковий патріотизм? Хм… він набагато ближче, аніж ви думаєте. Він на кожному кроці, хоча урочисто подається як глибоко душевна любов до батьківщини. І борони Боже про це сказати – не те, що не зрозуміють, гірше – навіть не спробують зрозуміти. Скоріше, запам’ятають і будуть нагадувати при кожній зручній і незручній нагоді в середовищі собі подібних. Таких же системних. Таких, що 100% підтримають і не посіють й зернинки сумніву.

Гордо проголошуєте: «Оце ж які вони негідники, які хабарники. А я радикально проти хабарів». Проте тишком-нишком кілька купюр усе ж підкладаєте. Ну так, про всяк випадок.

«Хлопці, які ж ви молодці. Своїми палаючими безстрашними серцями тримаєте наше мирне небо» - чується з усіх усюд чи не щоденно. Гарно сказано, не заперечую. От тільки завжди хочеться логічного продовження, на кшталт: «Але, знаєте, свого хлопця я все ж заховав. Бо ж негоже віддавати молоде квітуче життя заради такої країни».

«Що, вирішив поїхати підзаробити грошей?» - звертаються до того, хто добровільно відправляється в самісіньке горнило війни. До того, хто, можливо, там проживе останні дні свого земного життя. А так і крутиться на язиці: «А що ж ти, дорогенький, сам таким чином не поповниш власний грошовий баланс?».

«Я не буду сидіти з цим вбивцею в одній маршрутці. Водій, зупиніть, я хочу вийти!» - кричить пасажирка, побачивши чоловіка в формі ЗСУ. Ох, які ж ми сміливі, які пацифісти до мозку кісток, коли впевнені, що нашому життю нічого не загрожує!

Я часто мізкую: яке ж майбутнє чекає нашу Україну в умовах, коли її найкращі сини і дочки віддають Богові душу за неї? У пошуках заспокоюючої відповіді, часом, надто складно вдається позбутися історичних аналогій з минулого століття...

Знаю одне: нам усім конче необхідне усвідомлення власної значимості в житті держави, глибоке розуміння того, що державотворчі процеси реалізує не «хтось», а кожен із нас, кожен із тих, хто живе в країні.

Стратегічна ціль – зробити так, аби фейкові патріоти кількісно не перевершили справжніх, щирих; щоби неприкриті (та й приховані також!) антагоністи країни не займали державні посади. А для цього слід правильно виховувати молоде покоління. Приміром, вкладати з дитинства знання про неприпустимість плати хабарів тощо. І робити це не тільки красивими словами, високими фразами, а й ділом, бути практичним провідником своїх повчань. Видається, що саме останнім у нас нині великі проблеми.

І настане день, коли президент країни гордо заявить: «Ці руки нічого не крали!». І настане день, коли після цих слів на обличчі громадянина не промайне іронічна посмішка.

#Україна #патріотизм #війна