Багряний, але не прорадянський

Один – то може бути ворог народу. Два – може бути. Сто – може бути. Тисяча – теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони! То вже не вороги народу. То є народ! Народ!

Іван Багряний

Тільки нещодавно ми осягнути істинну суть слів: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажем, що ми, браття, козацького роду». І відтоді перед нами яскраво майорить довгий-предовгий шлях. Це путь до своїх джерел, до свого коріння, до своїх душевних глибінь… врешті, до самих себе. Тисячі українців чекають свого часу. І ця мить наближається, і цією невеличкою оповідкою я прагну її прискорити для однієї непересічної, але поки що недостатньо оціненої на Батьківщині людини, українця з великої літери Івана Багряного.

19 вересня (2 жовтня) 1906 року в місті Охтирка, що на Полтавщині, народився майбутній український поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч Іван Павлович Лозов’яга (зросійщений варіант прізвища – Лозов’ягін). Здобував освіту в місцевій церковнопарафіяльній школі, у вищій початковій школі, у технічній школі слюсарного ремесла, у школі художньо-керамічного профілю – словом, де прийдеться.

Справжнє обличчя радянської влади побачив ще в дитинстві. Подробиці того страшного дня Іван Павлович так опише в своєму памфлеті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?»: «Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917-1918 рр. – вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу».

Ще один дядько зазнав репресій і був висланий на Соловки, де і віддав Богові душу, так і не повернувшись на рідну землю. Двоє старших братів за участь в Українській комуністичній партії ( боротьбистів) були розстріляні. Така ж трагічна доля була і в родичів по материній лінії.

Не дивлячись на таку сімейну трагедію, не одразу відвертається від радянської влади. Зокрема, у 1921 році хлопець вступає до комсомолу, однак через 4 роки, остаточно розчарувавшись у соціалізмі, все ж покидає його лави.

Свій першу творчу збірку «Чорні силуети: п’ять оповідань» написав у 1925 році, іменувавши себе Іваном Полярним. Вибір такого псевдоніму не випадковий, адже прізвище демонструє позицію автора щодо більшовицької ідеології та радянської влади. Показовий факт: збірка написана українською мовою, не дивлячись на те, що в освітніх закладах, де перебував пан Іван, навчання велося виключно російською.

У 1926 році чоловік вступає до Київського художнього інституту, який так і не закінчив. Саме у цей період у київському журналі «Глобус» побачив світ вірш «В місто», автором якого був Іван Багряний. Відтоді і до кінця своїх земних днів Іван Павлович використовував лишень цей псевдонім. На зміну прізвища автора підштовхнула поява книги Леоніда Полярного «Записки червоноармійця», а також любов до творчості Миколи Хвильового, який у своїх новелах дуже часто вживав прикметник «багряний».

Саме в цей життєвий період Іван Багряний глибоко поринає в учення Миколи Шумського, який наголошував на необхідності національного розвитку народів всередині СРСР, стає прихильником поглядів Миколи Хвильового, який висунув гасло «Геть від Москви», закликаючи інтелігенцію рівнятись у своїй діяльності на європейські зразки (при цьому Микола Хвильовий не мав ненависті до російської літератури – він вважав, що і Росія, і Україна повинні відійти від практики творення псевдолітератури, від написання творів на партійне замовлення – Авт.) тощо.

Творчі пориви автора набирають обертів, і починається його плідна письменницька та поетична робота. Перша книжка поезій «До меж заказаних», віршований роман «Скелька», поема «Аве Марія», епопея «Комета» тощо – усі творчі доробки прискіпливо вивчалися спеціально уповноваженими органами. У 1932 році «за проведення контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів Іван Багряний був заарештований.

Майже рік чоловік просидів у камері-одиночці, не маючи можливості ні читати, ні писати, ні курити (під час обшуку відібрали гроші на цигарки – Авт.). Складені вірші заучував напам’ять.

А все могло би бути інакше, якби письменник покаявся і засудив власну літературну діяльність, погодився брехливо свідчити проти своїх колег: Бориса Антоненко-Давидовича, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Євгена Плужника тощо. Але він цього не зробив.

Три роки чоловікові заборонили жити в Україні і відправили на спецпоселення на Далекий Схід. Звідти він втікає, і протягом двох років живе в середовищі українських поселенців Зеленого Клину (Приамурська область). Ці життєві події-поривання через вісім років стануть основою сюжету його найвідомішої повісті «Тигролови».

Не витримавши довгої розлуки з рідною землею, повертається в Україну. Через чотири дні його вдруге арештовують. Два роки і два місяці провів за ґратами, 83 дні з яких – у камері смертників. Арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину – письменник відобразив у романі «Сад Гетсиманський» (За біблійною легендою, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа – Авт.). Варто наголосити, що про сталінську машину репресій пан Багряний написав майже на двадцять років раніше, ніж Олександр Солженіцин створив славнозвісний «Архіпелаг ГУЛАГ».

Менше як через рік – третій арешт. Чоловіка обвинувачують в участі в антирадянському повстанні анархістської організації та у здійснення антирадянської діяльності. Через відсутність доказів Івана Павловича, який хворий на туберкульоз та має проблеми з нирками, звільняють під нагляд.

Із початком Другової світової війни тісно співпрацює з Організацією українських націоналістів (ОУН), зокрема працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно Іван Павлович брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (орган політичного керівництва українським визвольним рухом, утворений з ініціативи УПА й ОУН(б) – Авт.), у розробці її програмних документів.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції в 1942 року мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

Розійшовшись у поглядах із верхівкою Української повстанської армії, покинувши свою дружину Антоніну Зосімову та дітей Бориса і Наталю, емігрує до Словаччини, а пізніше – до Німеччини.

Але про Україну не забуває – засновує газету «Українські вісті», яку редагував цілих 17 років аж до самої смерті, Українську революційно-демократичну партію; бере участь у створенні Мистецького українського руху (МУР), засновує Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ). Окрім цього, письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента Української Народної Республіки (УНР) в екзилі.

Перебуваючи далеко від рідної землі, одружується із уродженкою Тернопільщини Галиною Тригуб. У шлюбі у них народжуються син Нестор і донька Роксолана.

У 1946 році за кордоном виходить друком його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Ця праця набула широкої популярності і була перекладена багатьма мовами. З-поміж усього іншого, у ній автор зазначає:

«Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ… Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав'язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».

… Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він є принаймні убивцем-рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.

Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни».

… Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...

Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості».

До проголошення незалежності України Іван Багряний не дожив – помер у 57-річному віці. Похований у німецькому місті Новий Ульм. На його могилі викарбувані слова: «Ми є. Були. І будем Ми! Й Вітчизна наша з нами».

Скільки незвіданих людських доль і душ ще таїть у собі наша історія! І ми їх повинні відкрити. Адже за цими долями, за цими душами криється історія українців, наша історія – історія величної нації, яка вижила, не дивлячись ні на що.

#Україна #патріот #ІванБагряний #радянськавлада #письменник