Ворог народу. Той, чиє ім’я можна і потрібно називати

Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

Василь Симоненко

2000 рік. Побачила світ перша книга-біографія про тодішнього (і, як же дивно, нинішнього!!!)очільника Російської Федерації під назвою «Від першої особи. Розмови з Владіміром Путіним». Пропоную вашій увазі кілька показових пасажів із даної праці:

Про професію мрії:

- Ще до того як закінчив школу, в мене виникло бажання працювати в розвідці, хоча це і здавалося недосяжним, як політ на Марс. Книжки читав, фільми дивився. Правда, незабаром захотілося стати моряком. Але потім знову розвідником. А спочатку дуже хотілося бути льотчиком.

У Ленінграді є Академія цивільної авіації – я туди всерйоз збирався. Літературу читав, якийсь журнал навіть виписував. Найбільше мене вражало, як малими силами, буквально силами однієї людини, можна досягти того, чого не могли зробити цілі армії. Один розвідник вирішував долі тисяч людей. Але потім книги і фільми типу «Щит і меч» зробили свою справу. Так, у всякому разі, я це розумів. І вже ніяка Академія цивільної авіації мене більше не цікавила. Я свій вибір зробив.

Про спробу захоплення німцями в 1989 році відділення КДБ у Дрездені, де працював Владімір Путін:

- А вас не чіпали, коли громили МДБ [Міністерство державної безпеки НДР; знаходилося поблизу відділення КДБ – Авт.]?

- Люди зібралися і навколо нашого будинку. Добре, німці розгромили своє управління МДБ. Це їхня внутрішня справа. Але ми – то вже не їхня внутрішня справа. Загроза була серйозна. А у нас там документи. Ніхто не поворухнувся, щоб нас захистити. Ми були готові зробити це самі, в рамках домовленостей між нашими відомствами та державами. І свою готовність нам довелося продемонструвати. Це справило необхідне враження. На деякий час.

- У вас була охорона?

- Так, кілька людей.

- Ви не пробували вийти і поговорити з людьми?

- Через деякий час, коли натовп знову став сміливішим, я вийшов до людей і запитав, чого вони хочуть. Я їм пояснив, що тут радянська військова організація. А з натовпу запитують: «Що ж у вас тоді машини з німецькими номерами у дворі стоять? Чим ви тут взагалі займаєтеся?» Мовляв, ми ж знаємо. Я сказав, що нам за договором дозволено використовувати німецькі номера. «А ви хто такий? Занадто добре говорите німецькою», – закричали вони. Я відповів, що перекладач.

Люди були налаштовані агресивно. Я подзвонив у нашу групу військ і пояснив ситуацію. А мені кажуть: «Нічого не можемо зробити без розпорядження з Москви. А Москва мовчить». Потім, через кілька годин, наші військові все ж приїхали. І натовп розійшовся. Але ось це «Москва мовчить»… У мене тоді виникло відчуття, що країни більше немає. Стало ясно, що Союз хворий. І це смертельна, невиліковна хвороба під назвою параліч. Параліч влади.

Про стан радянської системи напередодні розпаду Союзу:

- Ви не думали про те, що і КДБ вичерпав себе?

- Чому я пізніше відмовився від роботи в центральному апараті, в Москві? Мені ж пропонували. Я вже розумів, що майбутнього у цієї системи немає. У країни немає майбутнього. А сидіти всередині системи і чекати її розпаду … Це дуже важко.

Про майбутнє Російської Федерації:

- Чечня – це все ж не вся країна. Що, по-вашому, потрібно в першу чергу країні? Головне?

- Точно і ясно визначити цілі. І не побіжно говорити про це. Ці цілі повинні стати зрозумілими і доступними кожному. Як Кодекс будівельника комунізму.

- І що напишете в першому рядку цього кодексу?

- Моральні цінності.

- Будемо знову шукати особливий шлях для Росії?

- А нічого шукати не треба, все вже знайдено. Це шлях демократичного розвитку. Звичайно, Росія більш ніж різноманітна країна, але ми – частина західноєвропейської культури. І ось в цьому наша цінність, насправді. Де б не жили наші люди – на Далекому Сході чи на півдні, ми – європейці.

- Залишилося, щоб Європа вважала так само.

- Ми будемо прагнути залишатися там, де ми географічно і духовно знаходимося. А якщо нас будуть звідти виштовхувати, то ми будемо змушені шукати союзи, зміцнюватися. А як же? Обов'язково.

Заступник голови Комітету із зовнішніх зв'язків мерії Санкт-Петербурга Володимир Чуров про портретний вибір Путіна:

- До 91-го року кабінети в Смольному були чітко поділені: в кабінетах великих начальників висіли два портрети – Леніна і Кірова, а у кабінетах чиновників рангом нижче – один Ленін. Після того як їх портрети зняли, залишилися тільки порожні гаки. І кожен обирав, кого повісити в себе в кабінеті замість вождів революції. Всі в основному віддавали перевагу портрету Єльцина. Путін замовив собі Петра Першого. Йому принесли два портрета на вибір: один романтичний портрет – молодий Петро, ​​кучерявий, завзятий, у латах часів «великого посольства»; другий, який Путін і обрав, – гравірування, один з останніх портретів Петра Першого. Портрет тих років, коли, власне, його реформи йшли найактивніше. Саме тоді, після завершення невдалого прусського походу і Північної війни, Петро заклав основи Російської імперії.

Я думаю, Владімір Владімірович не випадково для свого кабінету цього Петра вибрав, рідкісного, мало кому відомого. Петро на цій гравюрі досить похмурий, заклопотаний я б сказав.

Про необхідні державні заходи:

- Які непопулярні заходи?

- Треба буде переглядати всі ті соціальні зобов'язання, які взяла на себе держава за останні роки і які не обгрунтовані і нічим не забезпечені. Нікуди не дітися.

- А конкретніше? Хоча б на прикладі того ж безкоштовного проїзду для військовослужбовців?

- Будь ласка. Чи не краще підвищити зарплату деяким категоріям громадян, у тому числі і військовослужбовцям? Навіть якщо трохи більше їм дати грошей, то вони зможуть платити за проїзд самі і не будуть поставлені в принизливе становище. Але якщо вже влада сказала, що буде платити цим громадянам, скажімо, компенсацію за проїзд, то треба платити.

Упевнений, ліва опозиція тут же обрушиться з критикою, що людей позбавляють пільг, що це удар по знедоленим трудящим, яким і так важко живеться. Але влада, яка не виконує свої зобов'язання, – це взагалі не влада.Тому така недовіра до неї зараз.

Про підтримку Путіна на виборах:

- А коли він [Анатолій Чубайс – Авт.] сказав, що підтримає вашу кандидатуру на президентських виборах?

- Ні, це не здивувало, тому що він прекрасно знає, що я не диктатор і не збираюся повертати державу до директивної адміністративної економіки.

Про скандал після відставки з посади канцлера Федеративної республіки Німеччини Гельмута Коля:

- Такий сильний лідер і який скандал після відставки! Дивно.

- Нічого дивного. Який лідер, такий і скандал. Насправді вони ослабли, а їх добивають. Певною мірою помилки були допущені і керівництвом ХДС [Християнсько-демократичний союз – провідна німецька партія, очільницею якої нині є Ангела Меркель – Авт.]. Від одного лідера, навіть настільки сильного, як Коль, за шістнадцять років втомиться будь-який народ, навіть такий стабільний, як німці. Вони повинні були це вчасно зрозуміти.

Про післявиборчі плани:

- А що ж буде зі старою гвардією в Кремлі, з камарильєю? Всі кажуть: зачекайте, ось Путін виграє вибори і їх позбудеться. У кращому випадку звільнить.

- Ви знаєте, така логіка характерна для людей якраз з тоталітарним мисленням. Тому що так, по ідеї, мала би діяти людина, яка хоче залишитися на цьому місці на все життя. А я не хочу.

Якби мені хтось процитував вище написані діалоги без фіксації його учасників, то я б ніколи не здогадалася, що один із них Путін. Але я знаю правду і тому тепер задаюсь питанням: політика настільки змінює людину чи всього лиш допомагає розкрити її справжнє обличчя? Як думаєте?!

P.S. Ми занадто применшуємо роль і цінність психологічної науки. А даремно. Наприклад, на переконання багатьох дослідників особистості Путіна, саме ситуація в НДР («Москва мовчить… І це смертельна, невиліковна хвороба під назвою параліч. Параліч влади») глибоко вкорінилася у свідомості Путіна, і він робить усе можливе аби той його психологічний стан безпорадності не повторився у сьогоденні. І цей страх проявляється в засиллі силових структур в усіх сферах російського життя, в панічному остраху початку Майдану в Росії тощо.

І це лишень один епізод. А скільки їх можна ще віднайти! Було б тільки бажання!

#ВладімірПутін #біографія #психологія