В'язень сумління з 25-річним стажем

Важлива перемога, але ще важливіший фактор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров — вона живе. І якщо не сьогодні, то завтра вона неодмінно здобуде собі волю

Левко Лук’яненко

У мене таке відчуття, ніби цього пишновусого дідуся я знаю особисто – так бо звикла до його присутності в нашому інфопросторі. Він той, хто не гнув спини, не опускав очі, не благав поблажливості. Він бачив ціль і цілеспрямовано йшов до неї, гордий від того, що є українцем. І ця вершина була підкорена, і наше завдання сьогодні – зуміти втримати її.

Левко Григорович Лук’яненко прийшов у наш світ 24 серпня (символічно, чи не так?) 1928 року на Чернігівщині. Зростав, навчався, мужнів. У 1944 році був мобілізований до лав радянської армії.

У дитинстві перечитав багато книжок проукраїнського спрямування, які неабияк наповнили його любов’ю до рідної землі. Особливе значення мала двотомна історія дипломатії, адже саме після неї чоловік усвідомив цінність поняття «національні інтереси».

Багато думав про те, яким шляхом він може допомогти Україні здобути незалежність. Вирішив, що слід рухатися партійними сходами. Вступив до Комсомолу, Партії; пізніше вирушив до Москви, де вступив на юридичний факультет місцевого університету. Показово, що на цій спеціальності також навчався Михайло Горбачов – майбутній Генеральний Секретар ЦК КПРС. Але надалі життєві стежки чоловіків пролягли в різні боки – Михайло Сергійович будував партійну кар’єру, а Левко Григорович, усвідомивши, що слід інакшим чином боротися за незалежну Україну, долучився до підпільної боротьби. Свій вибір він опише так: «Рівно у 20 років я вирішив, що піду шляхом Наливайка (очільник козацького повстання кінця XVI століття – Авт.) в боротьбі за Україну».

У символічний день – 7 листопада – у групи однодумців, одним із яких і був Левко Лук’яненко, виникла ідея заснувати свою політичну силу. Невдовзі постала Українська Робітничо-Селянська Спілка. Закипіла робота над її статутом. Проте влада відреагувала миттєво. Вже у травні 1961 року в Львові відбувся суд над чоловіком, на якому був оголошений страшний вирок: розстріл за те, що «виношував з 1957 року ідеї відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». «Спільники» чоловіка отримали тюремні строки, що варіювалися від 10 до 15 років.

Свій стан Левко Григорович описав у своїй праці «Не дам загинуть Україні»: «Тим часом у вухах дзвеніло: «До смертної кари – розстрілу». Слова вдарили по голові, немов гумовим дрюком: «Розстріляти!» Усі шість колег-підсудних напружено дивилися на мене. А я почав думати, як краще помирати? А якби не розстріляти, а повісити? Як було б легше: бути протятим кулею чи задушеним вірьовкою? Куля тіло всередині розриває, особливо на виході. Це — неприродньо. При повішенні людина просто перестає дихати — це шість хвилин: одна хвилина свідома, далі сипіння, піна, звивання в конвульсіях, і все конання відбувається поза межами свідомості, поза межами болю. А куля рве відразу, багато залежить, що саме. Як краще бути розстріляним: в лоб чи в потилицю? В потилицю б'ють неправі, а вони ж, ці зайди, вважають себе за правих. Пойняв жах: зумію чи не зумію стояти твердо на ногах, твердо дивитись на цівку карабіна, з якого куля вдарить у груди? І ще: краще, якби солдат мітив у груди, а не в обличчя, бо може спотворити. Прислухався до душі: що в ній? Побачив на карті Україну, яку взявся захищати. Скільки загинуло за неї! Скільки зуміло чесно вмерти! Я зумію чи не зумію?! Зумію! Хоч усмішки, мабуть, не буде. Стоятиму понуро, хмуро й уперто — і встою!!! Душа напружилась у тятиву — перед очима побігли кадри з усього життя, і наче все воно від народження і до сьогодні стиснулось в кілька яскравих живих картин, постало так виразно, яскраво, що наче зміг би побалакати з самим собою в різних періодах життя. Усі шість підсудних дивились на мене, затамувавши дух із несподіванки, зі страху — за що?! За що вбивати чоловіка??! Кіпиш схлипнув. А з гурту слідчих донеслося: «Так йому й треба!»».

Цілих 72 доби провів чоловік у камері смертників, очікуючи того самого моменту. Увесь цей час після відбою тюремні наглядачі не переставали лоскотати нерви: тихесенько діставали патрони, акуратно перебирали їх, змішували… Свої думки тих страшних днів він опише у власній книзі – «Сповідь у камері смертників».

На 73 день до чоловіка прийшли і повідомили, що розстріл замінений на 15 років побавлення волі.

Покарання відбував у Мордовії і певний час у Володимирській тюрьмі за організацію акції протесту політв’язнів.

Вийшовши на волю, жив у Чернігові. Намагався знайти фаховий підробіток, але безрезультатно. Зміг влаштуватися лишень електриком в обласну лікарню.

У 1976 році приєднується до лав Української Гельсінської групи, і стає її активним діячем. Через це одразу ж потрапив на гачок до влади. З причини несправедливого арешту оголосив голодівку, відмовився від радянського громадянства і «вперше прийняв душею думку про смерть як не найгірший поворот долі». За два роки році почув черговий судовий вердикт: за статтею 62 ч. 2 Кримінального Кодексу УРСР «Антирадянська агітація та пропаганда» засуджений до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання. Покарання відбуває в Мордовії – саме там, де, власне, і отримав перший досвід невільницького життя.

Андрій Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус… – режим жорстоко розправлявся з патріотами. У цей період Левко Григорович втрачає ще й батька, а за 10 днів – рідного брата. Зоною шириться думка, що живим зможе вийти на волю лише той, хто покається.

Аби хоч якось уберегти себе, дисидент власноруч написав молитву з такими словами:

«Боже, створив ти мене,

Дав мені душу і тіло,

Визначив долю мою,

Вказавши великеє діло.

Боже, поклав мені йти.

Крізь тюрми й безмежнії муки

Шлях до святої мети,

Яку осягнуть вже онуки.

В час лютих ударів в неволі

Я чую підтримку твою —

У хворому й кволому тілі

Ти зміцнюєш душу мою.

Боже, з юнацьких років

Прагну до волі Вкраїни.

Леле, так мало зробив —

Виснажив геть усі сили!

Боже, молю одного:

Дай волю моїй Україні!

Й ніколи не вчуєш мого

Жалю за смерть на чужині!»

Першим дзвіночком, який свідчив про перебудовчі зміни, стала можливість листування. Левко Григорович написав критичного листа і відправив своїм друзям у різні радянські республіки. На свій власний подив, текст надійшов до адресатів, і, що не менш дивовижно, до рук дисидента потрапили й відповіді.

У 1988 році чоловіка заочно обирають очільником Української Гельсінської Групи (за 4 місяці реорганізовану в Українську Гельсінську Спілку). У тому ж році він був помилуваний, і, звичайно, повернувся в Україну. Від пропозиції виїхати за межі батьківщини категорично відмовився.

У 1990 році Українська Гельсінська Спілка була перетворена в політичну силу – Українську Республіканську партію. З того часу і до квітня 2013 року Левко Григорович був її головою.

23 серпня 1991 Народна Рада (парламентська опозиція у Верховній Раді України 1990-1994 рр.; кількісно налічувала 125 депутатів – Авт.) зібралася для обговорення своєї стратегії боротьби. Саме тоді, Левко Григорович запропонував написати Акт проголошення незалежності України. Його ідея знайшла підтримку, і за півтори години він разом із Леонтієм Сандуляком створили широко відомий нині документ української державності (до речі, пан Левко є ще й співавтором Декларації про державний суверенітет України – Авт.) . Були внесені деякі поправки, і наступного дня Верховна Рада України ухвалила документ. Прийшовши пізно ввечері додому, Левко Григорович побачив святково накритий стіл. Здивовано поглянув на дружину, а вона йому нагадала про його ж власний День народження.

Дисидент брав участь у перших президентських перегонах, організованих після проголошення незалежної України. За їх результатами отримав 4,49% підтримки українських громадян. Обіймав посаду Надзвичайного і Повноважного посла України в Канаді. У 1993 році добровільно покинув свій дипломатичний пост через незгоду з політикою тодішнього керівництва України. Був Народним депутатом України 1-го, 2-го, 3-го і 5-го скликань Верховної Ради України.

У 2005 році був нагороджений званням Героя України, а в 2007 році з рук Віктора Ющенка отримав орден князя Ярослава Мудрого V ступеня. У 2016 році став лауреатом Шевченківської премії за 13-томне зібрання творів «Шлях до відродження».

Вважає події Євромайдану і російської агресії проти України «своєрідною платою за формування національної свідомості народу та створення повноцінної держави». Прогнозує, що результатом війни стане розвал Російської Федерації і перемога України.

Левко Григорович якось зізнався, що його мрія – українізація України. Сподіваюся, що цим невеличким дописом я зробила й свій маленький вклад у цю величну справу!

#Україна #дисидент #ЛевкоЛукяненко #Гельсінськагрупа