Ненавидіти, щоб полюбити

Олена Вовк
24 апр. 2016 г.
2 мин. чтения

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову, і мову її солов'їну.

Володимир Сосюра

Зневіреність – найстрашніша ознака української буденності. Та й не дивно, бо ж наше суспільство занадто політизоване, тому так вірить політичним обіцянкам, девальвація яких нині відбувається форсованими темпами. В її результаті ми замикаємося в собі, виникає душевний кратер, така собі душевна чорна діра, яка постійно знесилює нас. Відчуваємо присмак власної помилки, який більшість намагається притупити. Замість того, аби визнати власну недалекоглядність, починаємо пом’якшувати принциповість – шукати виправдання для чиновників там, де його насправді немає, але яке так хочеться бачити. Ця сама пом’якшена принциповість копіюється й у справи приватного характеру. І з цього моменту починаються небезпечні метаморфози, які закінчуються в кращому разі повною апатією, а в гіршому – повною ненавистю до того, що відбувається навколо. Як наслідок серед нас постають персони зі спотвореним патріотичним відчуттям. І небезпека криється в тому, що такі люди одразу не визнають це. А усвідомлення приходить дуже пізно. Якщо взагалі приходить.

У таких умовах втрати довіри з’являється й контингент, який не любить свою країну. І далеко ходити не треба – нещодавно дізналася про результати опитування, яке було проведено в одному з дошкільних закладів нашого міста. Більша половина батьків не соромлячись зізналася, що не любить свою країну. Чому? Бо для них поняття «країна» тотожне «владі». Нескладно здогадатися, які погляди, скоріш за все, мають їх діти.

Але насправді ж проблема в нас самих, але визнати й прийняти це можуть лише сильні особистості. Все надміру закономірно: нелюбов до власної країни означає нелюбов до самого себе. Бо ж не дарма існує кореневий зв'язок між словами «Україна» і «українець».

Рецепт від перманентного розчарування в політиках – полюбити себе і свою країну. Для початку. Але й цього замало, бо вже чверть століття багато хто наче й любить країну, але при цьому ненавидить державу. Багатьом із нас це здається єдиним безпрограшним правилом. Але від того, як бачимо, ситуація кардинально не змінюється.

Стратегічна мета – навчитися любити і країну, і державу. А для цього маємо лише один шлях – змінюватися самим. Бути принциповими в питаннях державної ваги і не давати шансу тим, хто вже його змарновував.

Напівпатріотів і напівзрадників не існує. І ті, й інші по своїй суті – продажні шкури. І не дозволяйте собі шукати їм виправдання. Ніколи.

P.S. Любов до держави виключає сліпе поклоніння політикам!