Українче, спізнай самого себе!

У Скадовську все ще триває процес декомунізації. Єдиний пам’ятник, який підпадає під дію закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» вже не красується на головній площі міста. На черзі – перейменування скадовських вулиць і провулків. І з цього місця починається дійсно гарячий батл. Переконливим доказом цього стали громадські обговорення, які були зорганізовані 12 лютого у приміщенні міськради. Чути довелося багато всього: одні ратували за абсолютну непотрібність надання інших назв вулицям й провулкам міста, не розуміючи, що це вимога закону, а не примха місцевої влади; інші були незадоволені вибором особистостей, ім’я яких постануть у місті на декомунізаційному фініші; треті не тільки висловлювали підтримку пропонованим варіантам, але й презентували свої власні варіації назв. Подібний мозковий штурм мав місце й в мережі інтернет.

Одну-єдину тезу я постійно помічала в тій густій словесній масі. «Люди, на честь яких іменовані ті чи інші вулиці й провулки, ніяким чином не впливають на свідомість рядових громадян» – як мантру повторює достатньо велика кількість людей. Я була категорично не згодна з цим, проте в дискусіях мені завжди не вистачало переконливості у доведенні своєї правоти. Принаймні, я так відчувала. І, як результат, я постійно жила з відчуттям якоїсь недоконаності, яке так мене гнітило.

Я й подумати не могла, що саме дідусь Ульянов-Ленін стане моїм душевним спасителем! А справа ось у чому: виявляється, в 1918 році вождь революції запропонував, так званий, План монументальної пропаганди. Суть цього задуму відтворює у своїх спогадах перший нарком просвіти РСФРР Анатолій Луначарський (подаю мовою оригіналу):

«Анатолий Васильевич, – сказал мне Ленин, – у вас имеется, вероятно, не малое количество художников, которые могут кое-что дать и которые, должно быть, сильно бедствуют».

«Конечно, – сказал я, – и в Москве, и в Ленинграде имеется немало таких художников».

«Дело идет, – продолжал Владимир Ильич, – о скульпторах и отчасти, может быть, также о поэтах и писателях. Давно уже передо мною носилась эта идея, которую я вам сейчас изложу. Вы помните, что Кампанелла в своем «Солнечном государстве» говорит о том, что на стенах его фантастического социалистического города нарисованы фрески, которые служат для молодежи наглядным уроком по естествознанию, истории, возбуждают гражданское чувство – словом, участвуют в деле образования, воспитания новых поколений. Мне кажется, что это далеко не наивно и с известным изменением могло бы быть нами усвоено и осуществлено теперь же. … Я назвал бы то, о чем я думаю, монументальной пропагандой. Для этой цели вы должны сговориться на первый срок с Московским и Петербургским Советами, в то же время вы организуете художественные силы, выберете подходящие места на площадях. Наш климат вряд ли позволит фрески, о которых мечтает Кампанелла. Вот почему я говорю, главным образом, о скульпторах и поэтах. В разных видных местах на подходящих стенах или на каких-нибудь специальных сооружениях для этого можно было бы разбросать краткие, но выразительные надписи, содержащие наиболее длительные коренные принципы и лозунги марксизма, также, может быть, крепко сколоченные формулы, дающие оценку тому или другому великому историческому событию. Пожалуйста, не думайте, что я при этом воображаю себе мрамор, гранит и золотые буквы. Пока мы должны все делать скромно. Пусть это будут какие-нибудь бетонные плиты, а на них надписи возможно более четкие. О вечности или хотя бы длительности я пока не думаю. Пусть все это будет временно.

Еще важнее надписей я считаю памятники: бюсты или целые фигуры, может быть, барельефы, группы.

Надо составить список тех предшественников социализма или его теоретиков и борцов, а также тех светочей философской мысли, науки, искусства и т. п., которые хотя и не имели прямого отношения к социализму, но являлись подлинными героями культуры.

По этому списку закажите скульптору также временные хотя бы из гипса или бетона произведения. Важно, чтобы они были доступны для масс, чтобы они бросались в глаза. Важно, чтобы они были сколько-нибудь устойчивы по отношению к нашему климату, не раскисли бы, не искалечились бы от ветра, мороза и дождя. Конечно, на пьедесталах можно делать вразумительные краткие надписи о том, кто это был.

Особое внимание надо обратить и на открытие таких памятников. Тут и мы сами, и другие товарищи, и крупные специалисты могут быть привлечены для произнесения речей. Пусть каждое такое открытие будет актом пропаганды и Маленьким праздником, а потом по случаю юбилейных дат можно повторять напоминание о данном великом человеке, всегда, конечно, отчетливо связывая его с нашей революцией и ее задачами».

На основі цього Плану базувалася вся наступна пропаганда комуністичної ідеології по всьому Радянському Союзу і в країнах соцтабору. Зауважу одну цікаву деталь: дореволюційні пам’ятники Владімір Ілліч наказав знищити, бо ж вони «не мали ніякої художньої цінності».

Якщо хтось все ще сумнівається, що ідея Леніна жива – озирніться навколо. За вікном 2016 рік, а натовпи людей готові власними тілами захищати ката та його побратимів.

Дуже довго Україна йшла до своєї суверенності, стільки людей поклало голову на вівтар нашої свободи. Але жодна краплинка крові не була марною. Ні. З’являлися нові відчайдухи, які, знову й знову, підхоплювали віковічну ідею, робили її сенсом свого життя. І ось 1991 рік. Ось він, джекпок. Але тут виникла, здавалось би, нонсенсна ситуація – ми виявилися вкрай невправними архітекторами. Ми вміли боротися, бачачи кінцеву ціль, але дуже швидко розслаблялися після її досягнення, для підтримки духу постійно кричачи в ейфорії: «Перемооооога!». Та й будували країну в більшості випадків не ті, бо ж саме «ті» були закатовані і вбиті, а подекуди й взагалі забуті.

Як результат, влада новопосталої України ніколи серйозно не займалася питаннями пропаганди української історії, українських цінностей, врешті, української національної ідеї, яка, чесно кажучи, й донині чітко не сформульована. На декларативному рівні в нас все супер, але от практика дійсно кульгає.

Зараз ми неначе отримали новий історичний шанс виправити свої помилки. Зараз, в той момент, коли вкотре в нашій історії кращі сини і доньки України віддають Богові душу за те, щоб їх діти і онуки були громадянами дійсно незалежної України. Зараз, коли настільки актуальними стали героїчні подвиги хлопців під Крутами, в Донецькому аеропорту чи козаків під Конотопом. Зараз або ніколи ми вправі вирішити чи будемо прямувати новою стежкою або ж продовжимо свій рух вже такою звичною.

P.S. «Українче, спізнай самого себе». Це слова людини, яка була розстріляна до 20-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції; це заповідь нашого херсонського земляка, Миколи Куліша, ім’ям якого ми нині не спромоглися назвати ні одну вулицю нашого міста. Зате Горького (який під декомунізацію, на думку Українського інституту національної пам’яті, не потрапляє, проте може зникнути з вулиць міст і сіл за ініціативи місцевої громади) чіпати не будемо, бо ж «хороші твори написав» (а на ідеологічно показові моменти його біографії навіть не звертаємо увагу!). З такими підходами ми, друзі, ще довго будемо бродити в радянському болоті! Хоча... багатьом же там комфортно. Навіть дуже.

#Україна #Скадовськ #декомунізація #Ленін #пропаганда #МиколаКуліш