Громадянин Порядність

Довго жити на кладовищі небезпечно. Бо вірус руйнування вражає душі людські і привчає не бачити зло в смерті, крові, стражданні

Семен Глузман

Є лише один лікар, зустріч із яким мене абсолютно не лякає. І ім’я йому – Семен Фішельович Глузман. І ці рядки присвячені саме йому.

У повоєнному Києві 10 вересня 1946 року прийшов у світ хлопчик, якому судилося потрапити до плеяди істинних правдолюбів свого часу. Мати його була лікарем-терапевтом, а батько присвятив життя науковій діяльності в царині патологічної фізіології. На початках зародження радянської системи сім’я вірила в комуністичні ідеали (батько завзято будував комунізм, був членом Партії з 1925 року), проте із плином часу марево розвіялося. Смерть Сталіна чоловік зустрів зі словами: «Жаль, що не раніше».

Пан Семен продовжив медичну лінію родини – закінчив педіатричний факультет Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця (сучасний Національний медичний університет імен О.О. Богомольця). Мріяв бути психіатром, проте батьки не підтримували його в такому виборі професії. Завдяки заступниці міністра охорони здоров’я УРСР його бажання стало реальністю. Жінка (до речі, перевищуючи свої повноваження!) посприяла, аби хлопець потрапив на роботу до відділу дитячої психіатрії у місто Житомир. Вже за рік працював психіатром у столичній лікарні швидкої медичної допомоги.

У цей період багато читає літератури самвидаву і тамвидаву. Перші доторки до дисидентської площини стають можливими й завдяки Віктору Некрасову і Леоніду Плющу. За допомоги останнього, Семену Фішельовичу вдалося отримати матеріали справи генерала Григоренка, які, на свій страх і ризик, власноруч переписала і зберігала в себе вдома його адвокат Софія Каллістратова. Пан Семен і донині напрочуд здивований такою довірою до своєї персони. В інтерв’ю він каже: «…Треба мати три мужності, аби передати ці матеріали абсолютно невідомому в Києві якомусь лікарю Глузману, молодому хлопчику (на той час йому було 25 років – Авт.), який міг бути провокатором, ким завгодно, або просто базікою. Насправді це було бажання допомогти. Тому що, як я пізніше зрозумів, я був єдиний радянський психіатр, нехай не дуже ще й грамотний професійно, я тільки-но закінчив інститут, молодий, не мав великого психіатричного досвіду, проте єдина, у цій величезній країні на кілька десятків тисяч лікарів-психіатрів, людина, яка сказала: «Я хочу». Всі інші говорили: «Я не хочу»».

Вже незабаром, у 1971 році, в самвидавних колах постала «Заочна експертиза Петра Григоренка». Її автором був Семен Фішельович. У своїй роботі він дійшов висновку, що генерал є психічно здоровим, і психіатрія,застосована в його випадку, носила виключно каральний характер. Такий безстрашний крок не міг бути нівельований радянською владою. Теплого травневого ранку 1972 року по дорозі на роботу психіатра перестріли кдб-істи і запропонували проїхати в обласне управління КДБ. Опиратися було марно.

У жовтні 1972 року Семен Глузман за частиною 1 статті 62 Кримінального Кодексу УРСР («Антирадянська агітація та пропаганда») був засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Свій строк відбував у Пермських політичних таборах. Саме там познайомився з багатьма радянськими політв’язнями. Розлого цей проміжок власної життєвої стежки він описав у книзі спогадів «Малюнки по пам’яті, або спогади відсидента», яка побачили світ у 2012 році.

Від довготривалого одиночного перебування в камері, Василь Стус почав чути неіснуючі голоси. Саме тому він завимагав у начальника тюрми Сапожнікова, аби той виділив йому сокамерника. Начальство вирішило, що найкращий варіант – звести українського націоналіста Стуса із «молодим жидком Глузманом». 20 днів були вони разом у камерних стінах. Чоловіки надзвичайно швидко і легко знайшли спільну мову. Пан Семен «відчув себе Робінзоном Крузо, який побачив людські сліди на піску», дізнавшись чим саме займався поет: він перекладав вірші його улюбленого поета Рільке українською мовою. «Це були 20 днів торжества спілкування. Ми говорили багато і про різне. Ми обидва насолоджувались спілкуванням. У ці дні Стус майже не працював над перекладами, з моєї вини, каюсь», – чесно зізнається Семен Фішельович.

У 1990 році, вже опісля загибелі Василя Семеновича, Глузман написав лист Михайлу Горбачову з проханням зберегти рукописи поета (які постійно відбиралися в нього оперативними працівниками табору), «творчість якого можна порівняти з творчістю видатних поетів Рільке і Мандельштама». Відповіді так і не послідувало.

Свій тюремний час він називає університетом, а своїм вчителем – Івана Олексійовича Світличного. Він був старший за Глузмана на 17 років. Саме він вчив його особливій професії – вмінню «чинити опір злу». Саме тут він долучився до виготовлення і передачі ксів – інформації, яка таємно переправлялася на волю, а далі, й за кордон. Саме тут юний психіатр поринув у багатий світ українства, який до неволі був йому фактично невідомий. Семен Глузман, Іван Світличний, Валерій Марченко та Ігор Калинець – саме ці чотири персони на довгий час стали найкращими порадниками один одному.

Свою літературну і наукову активність він також не полишав (наприклад, створив працю «Посібник з психіатрії для інакодумців» з передмовою авторства Володимира Буковського, вів «Хроніку зони ВС 389/35, писав власну поезію і прозу тощо). У 1975 році ООН отримала лист Глузмана із відмовою від радянського громадянства. За ініціативи неурядової організації Міжнародна амністія 1978 рік був роком Семена Глузмана.

Час від часу його поміщали в найхолодніші камери – «одиночки» або ПКТ (приміщення камерного типу). Та й норма харчування для людей, які перебували тут, була набагато занижена. У таких умовах Семен Фішельович переніс напад важкого порушення мозкового кровообігу.

«Тому що дуже хотів жити. Я не знав іншого способу зберегти людську гідність», – так каже пан Семен про причини долучення до акцій голодування, в тому числі і сухих. Короткострокових було багато, проте 4-місячних – дві. Його примусово годували через зонд. Перед самісіньким засланням чоловік будучи 169 см зростом важив лишень 42 кг.

На засланні був у Тюменській області. З Києва погостювати до нього приїхала жінка Ірина, яка в майбутньому стане його дружиною. Вона забере свою дочку від першого шлюбу з Києва і, без крапельки страху, переїде до Семена Фішельовича. На власному невеличкому городі пара вирощувала картоплю, частину зібраного урожаю якого, вона одного разу передала Андрію Сахарову, який на той час відбував заслання в місті Горькому.

Після повернення на українську землю, мав проблеми із фаховим працевлаштуванням. Тому змушений був працювати робочим на заводі «Промарматура». Такий стан справ гнітив чоловіка, і він написав листа Юрію Андропову, в якому чесно і відкрито зізнався, що є «антирадянщиком». Але дисидент не каявся. Ні. Він лишень прохав, аби йому дозволили виїхати за кордон, щоб там мати можливість продовжити свою психіатричну практику. Емігрантом так і не став, проте отримав посаду педіатра в поліклініці.

Згодом повністю поринув у наукову діяльність. Периметр його роботи був дуже широкий: писав статті, виступав перед українською і світовою громадськістю, був експертом з прав людини в межах ООН і одним із авторів ряду нормативно-правових актів України (наприклад, закону України «Про психіатричну допомогу» тощо). Став лауреатом міжнародних нагород (премія ЄС-США «За розвиток демократії і громадянського суспільства», Женевська премія з прав людини в області психіатрії, був «Людиною року» України у номінації «Правозахисник року» тощо). Нині очолює Асоціацію психіатрів України, а також є директором Українсько-американського бюро захисту прав людини, співголовою Комітету «Бабин Яр», є членом Канадської психіатричної асоціації, Королівського коледжу психіатрів Великобританії, Американського товариства психіатрів і Товариства психіатрів і неврологів Німеччини. На його честь названа клініка у французькому місті Сен-Дені.

Сьогодні 69-річний Семен Глузман не сидить на місці. Він все такий же чесний, безкомпромісний. І аполітичний. Багато дисидентів пірнули в політику, прагнули таким шляхом переінакшити країну. Багато, проте з цього списку випадає Семен Фішельович. І він не шкодує: «Я радий, що не пішов у велику політику. Це надає мені можливість робити малі кроки, а вони дуже важливі».

Надзвичайно болісно сприймає події останніх українських років. На відміну від популярної думки про те, що винним у сучасному стані справ є Віктор Янукович, стверджує, що не меншу відповідальність несе Віктор Ющенко. «Мій оптимізм почав танути після того, як ми обрали президентом одного ідіота… У нього були такі можливості! МИ були в нього. Розумієте? Весь народ. І ми були готові. Ми всі хотіли змін. А він виявився абсолютно неспроможним», – із болем зізнається дисидент. Чоловік був переконаний, що третій очільник нашої країни після закінчення своє владної каденції виїде за кордон із причини власного сорому перед своїми ж громадянами за розбиті мрії, марні сподівання…

У часи Януковича був членом Громадської гуманітарної ради при Президентові України. На першій же зустрічі він промовив очільнику держави, що «не є його виборцем». Не будучи симпатиком Юлії Тимошенко як політика, заявляв про практику вибіркового правосуддя стосовно неї. Дуже критичний і стосовно наших сучасних керманичів. Він зізнається що не ідеалізував їх, проте, щиро кажучи, не думав, що вони «настільки не розумітимуть свою країну». У червні минулого року на сайті газети «Новое время» з’явився його емоційний лист до Петра Порошенка. Цей словесний «кавалок болю» важко розчленувати, виділивши головну і другорядні частини. Треба просто прочитати від початку і до самого кінця.

Я ні разу не чула, аби він розмовляв українською мовою. Але хіба мова – це визначальна ознака патріота?!

#Україна #дисидент #СеменГлузман #політвязень #російськамова