Перманентний бунтар

Величезна небезпека криється в тому, що чим більше зло, чим воно агресивніше, тим рідше натрапляє на спротив. Паралізуючий страх перед агресивністю зла штовхає на компроміси з ним. Так формується рабська психологія мовчазного або оплакую чого свою долю раба, який ілюзорно сподівається, що рабовласник зглянеться над ним, пошкодує.

Степан Хмара

Часом живеш і не знаєш, наскільки безцінні люди є серед нас. Чуєш їх ім’я по радіо, телебаченню, читаєш їх заяви, виступи повсюдно в мережі інтернет. І приходить той момент, коли ти нарешті поринаєш у їх біографії. Приблизно так було з персоною, про яку мені і хочеться нині розповісти.

Степан Ількович Хмара прийшов у наш світ у далекому 1937 році на Львівщині. За фахом – лікар-стоматолог. За покликанням – невтомний борець за справедливість, патріот; людина, яка доклала колосальних зусиль задля того, аби перенести свою мрію (та й мрію багатьох-багатьох українців) про незалежну Україну в доконану площину.

У дисидентські часи стояв пліч-о-пліч із цими небезпечними, для радянської влади, людьми. Чоловік не тільки допомагав розповсюджувати матеріали руху, а й сам стає їх автором. Зокрема, він перекладає українською мовою працю Андрія Сахарова «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес»; самостійно проводить історичні дослідження і на їх основі створює викривальні тексти про злочини радянської каральної машини щодо українців (найвідоміші доробки – «Етноцид українців в СРСР» та «Генеральний погром»), і навіть стає відповідальною особою за випуск головного самвидавного журналу «Український вісник» після того, як його видавець, Вячеслав Чорновіл, був позбавлений волі.

У 1975 році КДБ особливо зацікавилося персоною Степана Ільковича. Були розпочаті слідчі дії стосовно його нібито «приватної лікарської діяльності», які проте не увінчалися ув’язненням. Це було переконливим сигналом того, що влада, щонайменше, зацікавилася активностю чоловіка. І хоча на деякий час він припинив свою видавничу діяльність, проте перманентно мовчати не зміг. Чергова антирадянська публікація потрапила не за кордон, а прямо в руки кедебістів. Як результат: за «антирадянську агітацію та пропаганду» і «приватне підприємництво» отримав 7-річний термін ув’язнення в таборах суворого режиму і 5-річний – заслання. Не зламався. Гідно витримав усі знущання. Загалом, у карцері пробув 302 дні. За весь період позбавлення волі дозволили лишень одне-єдине побачення з рідними. Його листи до сім’ї ретельно перевірялися, і велика частка з них просто не доходила до кінцевого адресата. Знаючи про це, Степан Ількович почав нумерувати кожне своє послання, і, таким чином, обидві сторони комунікації знали про об’єм інформації, який врешті потрапляв до них. Ніколи не писав про хвороби, про те як йому фізично і духовно важко; навпаки, завжди намагався передати словами хоча б краплинку оптимізму своїм найдорожчим людям. І навіть зараз він не любить ділитися табірними спогадами. «Вас цікавить минуле, а я думаю про сьогодення… Навіщо ті подробиці? Про табори все вже описано», – відказує пан Степан.

Своє життя-буття в неволі іменував «феноменом павука» – «в’язні у карцері виживали вже не як люди, а як павуки, що здатні місяцями провисіти на павутині». У перебудовний період була можливість вийти на волю достроково, необхідним був лишень власноруч написаний покаянний лист. Проте «в’язень» цього не зробив і досидів свій строк до кінця.

Вже на свободі приєднався до лав Української республіканської партії (наступниця Української Гельсінської спілки). У 1990 році був обраний народним депутатом Верховної Ради УРСР 12-го скликання (пізніше перейменовано у Верховну Раду України 1-го скликання). Ставши членом Комісії з питань державного суверенітету, був одним із розробників Декларації про державний суверенітет України (до речі, варіант назви документа від Степана Хмари – Декларація про відновлення незалежності України, який проте не був підтриманий). Не вагаючись, пристав до лав протестуючих під час Революції на граніті в жовтні 1990 року. Тоді ж подав до ВРУ проект постанови про розпуск КПРС-КПУ і націоналізацію її майна. У документі автор пропонував аби комуністам заборонили не тільки обіймати всі керівні посади, а й брати участь у виборах до органів влади усіх рівнів. Окрім цього, депутат був переконаний, що майно цих чиновників повинно бути передано народу. Також містилася теза про заборону створення і діяльності на українській території політичних організацій, чиї керівні органи розміщені поза межами України. Навіть із позиції сьогодення, погодьтеся, цей крок був вкрай сміливим. А що вже казати про ті часи, коли комуністи були фактично на кожному владному кроці. І вони вирішили «віддячити» Степанові Ільковичу за його ініціативу. Йдучи переходом на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності), депутат почув жіночий крик про допомогу. Як справжній чоловік, він не міг не відреагувати – врятував потерпілу, вдаривши її кривдника. Цим останнім виявився полковник міліції, кегебіст Григор’єв, який тоді представився двірником із Хрещатика. Панові Степану інкримінували «спробу замаху на державного службовця». Із порушенням процедури голосування і регламенту Верховної Ради його позбавили депутатської недоторканності і прямо у приміщенні законодавчого органу заарештували. У знак протесту проти такого судилища неодноразово оголошував голодування.

На його захист стала не лише патріотична українська громадськість, а й закордонні активісти, яким була небайдужа доля цього борця за незалежну Україну. І ця підтримка (а, точніше, навіть тиск) далася взнаки – 25 серпня 1991 року його випустили у вже де-юре незалежну Україну. А зреалізували це шляхом помилування, про що самого арештанта тоді не повідомили.

Чоловік голосно заявив, що його ноги не буде у Верховній Раді, допоки не буде скасовано її ганебне рішення. І вже незабаром на сесії головного законодавчого органу України ті ж депутати, які надавали дозвіл на арешт Хмари, скасували своє ж рішення, назвавши його «незаконним».

Був прихильником збереження ядерного статусу України. «Ми мали абсолютно достатньо інженерних, наукових кадрів і технологічної бази… А нам і не треба було багато. Нам не потрібно на 176 стратегічних ракет тримати боєголовки. Нам достатньо було 10-20 ракет і не більше... Гарантії – це скоріше якась моральна підтримка, але не більше. З іншої сторони, скажу таке: а хто серйозно думає надавати якісь гарантії дурням, які мають реальний елемент захисту своїх національних інтересів і віддають його для того, щоб отримати папірця? Звичайно, ті хто підписує ці папірці, бачать, що мають справу з дурнями, а з дурнями ніхто не рахується», – так висловлюється Степан Ількович. А щодо питання про повернення ядерного статусу, то, на думку патріота, «…про це можуть говорити лише недосвідчені політики, або авантюристи-провокатори». А причин цього є кілька: Україна взяла на себе правові зобов’язання, і їх порушення не матиме позитивних наслідків; брак фінансів (при цьому інтелектуального потенціалу достатньо). Хочу особливо наголосити, що такі погляди були презентовані чоловіком не в період сучасної українсько-російської війни, а набагато раніше. Але від цього їх актуальність, як бачимо, абсолютно не вичерпується.

У квітні 1992 року Степан Хмара разом із депутатами Тетяною Яхеєю і Сергієм Семенцем влаштували сидячий протест у приймальні Леоніда Кравчука. На той момент і спікер ВРУ, і прем’єр-міністр, і очільник країни перебували за кордоном. Народні обранці прагнули, аби президентом були прийняті невідкладні заходи у питанні підпорядковування Чорноморського флоту Україні (бо ж згідно умов угоди щодо розподілу власності СРСР, все, що було розташовано на українській землі мало відійти саме Україні). Поспішність у цьому питанні пояснювалася тим, що стало відомо, що Борис Єльцин ось-ось має видати указ про перехід цього флоту під російську юрисдикцію.

Відбулася телефонна розмова депутатів із Леонідом Макаровичем. Наступного дня був розроблений проект документа, положення якого відповідали їх вимогам. Але невдовзі в його текст були внесені поправки (про які, звичайно, пана Степана Ільковича і його соратників не повідомили), які змінили статус ЧФ стосовно України.

Пан Степан намагався боротися зі штампами про «бандерівців», які були популярними тоді, особливо на території Східної і Південної України. Саме тому, в 1992 році разом із учасниками УНА-УНСО рушив до Херсону, Одеси і Севастополю на «поїзді дружби». Ця подорож засвідчила, що на цій землі живе багато проукраїнських людей. Але були, звичайно, й ті, хто чинив опір, перекривав рух патріотам.

Продовжував свою депутатську діяльність під час другого та четвертого скликань ВРУ. Полишивши лави Української республіканської партії через розбіжності з її політикою, до 2001 року очолював її радикальне крило – Українську консервативну республіканську партію. Окрім цього, встигнув побути і самовисуванцем, членом БЮТ, а також Української народної партії.

Степан Хмара – безкомпромісний, він завжди сміливо говорить те, що вважає, за потрібне. Так наприклад, ще нещодавно він публічно прокляв Ганну Герман, бо ж, на його думку, вона є аморальною людиною і політичною повією. Сьогодні Степан Ількович дуже критично налаштований щодо політики Петра Порошенка (користується популярністю відео, на якому він відкрито називає його «зрадником, подонком і брехуном»). На відео нижче він, окрім всього іншого, навіть заявляє про домовленість між нинішнім українським очільником і Путіним:

У день політв’язня, 30 жовтня 2015 року, долучився до акції голодування. «Я голодуватиму разом із політв’язнями Лук’янівського СІЗО, і це голодування буде, мабуть, найтяжчим у моєму житті, найтяжчим морально. Бо ніколи, навіть у страшному сні, не міг я собі уявити, що у моїй Незалежній Україні, в XXI столітті, будуть сотні політв’язнів, патріотів і героїв війни! Це влаштував нам режим Петра Порошенка», – так пояснив пан Степан свій крок.

Має в своєму арсеналі так нагороди: звання Герой України, Орден Свободи, Орден князя Ярослава Мудрого V ст.

Можна погоджуватись або бути в дисонансі щодо поглядів Степана Хмари. Але не можна не поважати його, як мінімум, за те, що, не дивлячись на політичне забарвлення владного механізму, він завжди вірний самому собі, завжди говорить свою правду, якою б неприємною вона, часом, не була. Він – дійсно вільна людина, для якої свобода у всіх її проявах таки понад усе! Багатьом із нас цьому треба ще вчитися й вчитися! Тож давайте намагатимемося бути справді вільними людьми на своїй, Богом даній землі!

#Україна #СтепанХмара #борець