В НАТО чи все ж таки не в НАТО

А пам’ятаєте, як реагувало керівництво Російської Федерації на бажання держав, які ще не так давно знаходилися в фарватері зовнішньої політики СРСР, приєднатися до лав НАТО?

Першими такими ластівками стали Польща, Угорщина та Чехія, які завершили процес інтеграції до Альянсу в 1999 році. З огляду на тодішнє слабке політичне, економічне та й воєнне становище Росії особливих зауважень і погроз із цього приводу не пролунало. Чого не скажеш про події 2004 року, коли Латвія, Литва, Естонія стали повноправними членами одразу двох міжнародних структур – НАТО та ЄС. Напередодні вступу до Альянсу голова Державної Думи РФ Геннадій Селезньов заявляв: «Ми не можемо заборонити державам Балтії вступити в ту організацію, в яку вони хочуть. Проте в цьому випадку з боку Росії може послідувати реакція, хоча ні в якому разі не силова. Вона може стосуватися торгово-економічних, культурних та інших зв’язків РФ із прибалтійськими державами». Окрім цього, з вуст чиновника пролунала риторика й стосовно того, що «…державам Заходу слід би збільшити тиск на ці держави, аби вони не порушували права російськомовного населення і зупинили процес перетворення руських людей на людей другого сорту». Згодом російська сторона навіть вдалася до погроз: голосно оголосила, що денонсує Основоположний акт Росія-НАТО (документ, який є основою взаємин цих суб’єктів – Авт.) у відповідь на членство цих трьох країн в НАТО.

Окрім цього, Росія заявила про власну готовність надати прибалтійським країнам односторонні гарантії безпеки (Кремль слізно запевняв, що у прибалтів не повинно бути ані найменшого приводу для страху, бо ж події радянських часів вже точно не матимуть місця у системі відносин сторін) або ж навіть була готова реалізувати цю ідею спільно зі США, країнами Західної і Східної Європи. Проте така ініціатива не припала до душі трьом державам, і вони довели розпочату справу до кінця і врешті інтегрувалися до Альянсу. А разом з ними вступили і Болгарія, Румунія, Словаччина і Словенія.

У листопаді 2003 року Грузією прокотилася мирна Революції троянд, результатом якої став прихід до влади молодого та амбіційного політика Міхеіла Саакашвілі. Відмітною ознакою його зовнішньополітичного курсу було прагнення інтегрувати країну до європейських і євроатлантичних структур. Однак дуже показово, що свій перший закордонний візит президент здійснив саме до Росії. В московській церкві Саакашвілі навіть встиг помолитися за успіх своєї місії. При зустрічі з Путіним він промовив: «Я приїхав сюди, щоби подружитися. Сподіваюся, що вдасться». Заступник глави адміністрації Президента Росії Сергій Приходько після перемовин доповів журналістам: «Сьогодні ми, нарешті, маємо партнера, з яким можна говорити». Але, як покажуть подальші події, толерантно говоритимуть вони недовго.

Революційні події мали місце і в Україні – у листопаді 2004 року стартувала Помаранчева революція. Очільником країни був обраний Віктор Ющенко, який так само, як і його грузинський колега (а за сумісництвом ще й кум) свою першу президентську поїздку здійснив до Росії. Владімір Путін був задоволений діалогом, і заявив: «Немає ні однієї проблеми, яку б ми не обговорили. Тодішній (та й нинішній!) глава МЗС Росії Сергій Лавров додав: «Перший закордонний візит обраного президента України саме до Москви свідчить про якість російсько-українських відносин, які ніщо не може погіршити». Позитив випромінював і сам Віктор Андрійович. Проте такі показово сонячні взаємини були недовготривалими.

Коли у 2008 році на Бухарестській зустрічі НАТО постало питання про приєднання України та Грузії до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в Альянсі, Путін показав своє справжнє обличчя. На засіданні Ради Росія-НАТО пролунав аж занадто показовий виступ! А вимовив він таке: «…Що стосується політики розширення Альянсу, ми уважно стежили за вашою дискусією вчора. В цілому, звичайно, задоволені рішеннями. Але якщо вже я заговорив про Грузію і про Україну, то це ж зрозуміло, що мова йде не тільки про гарантування безпеки. Для наших грузинських друзів, звичайно, це один із способів відновлення територіальної цілісності, як вони думають. Причому, за допомогою сили, під прикриттям НАТО. Це давні, багаторічні (більше ста років) етнічні конфлікти між грузинами і абхазами (це маленька невелика етнічна група, там всього-то 200 тис. осіб) та між грузинами і осетинами. Для того, щоб вирішити ці проблеми потрібно не в НАТО вступати, потрібно набратися терпіння, налагодити діалог з цими малими етнічними групами. І ми, до речі, намагаємося допомогти Грузії відновити свою територіальну цілісність. І навіть незважаючи на рішення по Косово (у лютому 2008 року Косово проголосило незалежність, і ця державність була визнана рядом країн, у тому числі США, Францією, Великою Британією, Німеччиною тощо – Авт.) ми не визнаємо незалежність цих квазідержавних утворень, хоча нас закликають давно це зробити, вже десятиліття. Поводимося дуже відповідально, дуже виважено і вас закликаємо поводитися також акуратно.

Але на Україні там одна третина – взагалі етнічні росіяни. Із сорока п'яти мільйонів чоловік за офіційним переписом тільки сімнадцять мільйонів росіян. Є регіони, де проживає лишень руське населення, скажімо, в Криму дев'яносто відсотків – це росіяни. Україна взагалі – дуже складна держава. Україна в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує, була створена в радянські часи; вона отримала території від Польщі після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії. І до сих пір з Румунією не всі прикордонні проблеми на Чорному морі вирішені. Також величезні території одержала на сході і на півдні країни від Росії. Це складне державне утворення. І якщо ще внести туди натівську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на порядок денний питання про її державність. Там складні внутрішньополітичні проблеми. Тож потрібно діяти дуже-дуже акуратно. У нас немає ніякого права вето, і бути не може, і ми на це не претендуємо. Але я хочу, щоб усі ми, коли вирішуємо питання подібного роду, розуміли, що й у нас теж там є свої інтереси. Ну, сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе. Хто нам може сказати, що у нас там немає ніяких інтересів? Південь, південь України повністю, там тільки одні росіяни.

Крим був просто отриманий Україною за рішенням Політбюро ЦК КПРС. Навіть не було проведено державних процедур по передачі цієї території, але ми наскільки спокійно, відповідально ставимося до цих проблем. Ми нічого намагаємося не порушувати, дуже акуратно діємо, але ми просимо і наших партнерів діяти також виважено».

А вже за 4 місяці російські танки розпочнуть агресію проти Грузії, і Росія до того ж ще й визнає незалежність Абхазії та Південної Осетії. Пройде небагато часу, і Росія так само «акуратно діятиме» стосовно України – окупує Крим, та й започаткує війну на сході.

У 2009 році Північноатлантичний Альянс розширюється за рахунок Албанії та Хорватії – Російська Федерація незадоволена. І ось вже зовсім свіжі новини: очільники закордонних відомств країн-членів НАТО 2 грудня 2015 року на саміті в Брюсселі офіційно запросили Чорногорію розпочати переговори про вступ до Альянсу. Реакція Росії не забарилася: «Ми розглядаємо прийняте рішення... як відверто конфронтаційний крок, що загрожує додатковими дестабілізуючими наслідками для системи євроатлантичної безпеки. Це є новим витком експансії альянсу, яка безпосередньо зачіпає інтереси Російської Федерації і змушує нас до відповідної реакції».

І вже набридло дивуватися спробам Кремля завадити незалежним країнам самостійно вирішувати подальшу долю своїх взаємин з Організацією Північноатлантичного договору. А ще ж не так давно, 31 березня 1954 року, СРСР, а разом з ним і УРСР з БРСР, демонстрували готовність приєднатися до Північноатлантичного Альянсу, і направили заявки на членство в ньому. Отримавши відмову, Радянським Союзом була заснована Організація Варшавського Договору. Поширеною є думка, що і Юрій Андропов говорив про доцільність радянської участі в цьому блоці.

У новітній період російської історії про євроатлантичні прагнення оголошував і Борис Єльцин. Зокрема, 20 грудня 1991 президент у своєму зверненні до міністрів закордонних справ країн-членів НАТО закцентував увагу на необхідності розгляду питання про вступ Росії до НАТО як довгострокову політичну мету. Та що там Єльцин, сам Путін у 2000 році, прийшовши до влади, прагнув долучити Російську Федерацію до числа держав-членів НАТО. «Як би Захід відреагував, якби Росія висловила бажання вступити до НАТО?» – як грім серед ясного неба, прозвучало це з вуст очільника Кремля на зустрічі з Вільямом Клінтоном.

Цікаво, а чи Путін засудить своє власне намагання, чи спробу свого єдиного попередника на посаді очільника РФ, приєднатися до лав НАТО?! А як щодо радянських аналогічних зусиль?!

#Росія #ВладімірПутін #ВалентинМороз #НАТО