Зболена душа України

Нащо вони б’ють мене в серце? Воно ж у мене, як пташеня в котячих лабетах. Ротик розкритий, од болю й писнути не може…

Григір Тютюнник

Він не був дисидентом. Він ніколи відкрито не протестував проти влади. Але він страждав, його душа щоденно-щогодинно-щохвилинно розщеплювалася на мільйони частинок, які висмоктували його життєві сили. А ще він любив, любив по-справжньому, до самопожертви, до грудного болю. Мав рацію Василь Стус, сказавши: «Творчість – то лише гримаса індивідуального болю». Ох, мав таки рацію!

Григір Михайлович Тютюнник – письменник першокласний, письменник від Бога. Ще за життя його твори були перекладені багатьма мовами світу, і так само за життя всі його творчі доробки піддавались цензурі, бо ж український дух, який стрімким потоком проривався з них, був надто загрозливим для зденаціоналізованої радянської держави. І кожна ця правка, кожна фальшива критика голкою простромлювала його надзвичайно ніжне чоловіче серце.

Народився в селі Шилівка, що на Полтавщині. Батька, Михайла Васильовича Тютюнника, було репресовано, і малого Григора до себе на Донбас забрали дядько і тітка. Змушений був навчатися в російськомовному класі, бо ж для україномовного не набралася достатня кількість учнів. Надовго російська мова увійшла в життя хлопця, бо ж навіть свої перші твори написав неукраїнською.

Історія про двох братів Тютюнників – хрестоматійна, проте і її не зайвий раз нагадати. Михайло Тютюнник був двічі одружений – від першого і від другого шлюбів мав двох синів. Старший повинен був бути Георгієм, проте дід, якого послали до сільради записати ім’я онука, по дорозі перехилив чарку, і помилково іменував його Григорієм. Коли народився другий нащадок, то його також назвали Григорієм. У той період сім’ї не спілкувалися між собою, тому й не знали про збіг імен. Обидва хлопці були літераторами, тому молодший став Григором, а старший залишився Григорієм.

Я не даремно згадала про рідну кровинку Григора, бо ж саме із ним пов’язаний стрімкий поштовх у напрямку мовного переінакшення письменника. «Ну що ж, як воно вже так склалося – пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову? Ти обов’язково зайдеш у глухий кут і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!» – вимовив Григорій братові, прочитавши його перший творчий доробок.

Незабаром до рук Григора потрапив словник української мови Бориса Грінченка, і настільки його вразив, що письменник одразу ж переклав свій російськомовний твір рідною мовою. І з того моменту і аж до останнього свого подиху вони були нерозлучними.

Його літературний талант помітили у владних верхах. Взамін на отримання премії Ленінського комсомолу, Секретар парткому Спілки письменників України запропонував Тютюннику вступити в Партію, на що той ствердно відповів: «Я в вашу партію не піду. Ваша партія вбила мого тата».

Василь Шукшин був настільки захоплений творчістю Тютюнника, що жадав знайомства з ним. Та й самому Григору Михайловичу імпонував літературний талант Василя Макаровича, бо ж сам узявся за український переклад його творів. Та, за іронією долі, за життя вони так і не зустрілися.

А писав українець про простий український народ, про звичайних сільських людей, у середовищі яких він так любив бути. А ще Григір Михайлович надзвичайно тонко відчував людей, він дихав їхніми болями, неначе рентген просвічував їхні душі. А потім філігранно віддзеркалював усе це на папері – у нього кожне слово на своєму місці, кожна емоція передана з максимальною точністю. Трагічні сторінки його власного життя – також у його творах. Часто доводилося писати завуальовано, аби цензори не зрозуміли істинної суті написаного. І це остаточно підірвало душу геніального письменника.

Чоловік усе життя тяжко переживав втрату батька. Так само біль переповнював його, коли світ покинув його брат Григорій (під час війни отримав осколкове поранення біля серця). Він був оголеним нервом, він не міг жити в брехні, не міг підлаштовуватися, був не здатен виконувати політичні замовлення літературного штибу. Усе це разом з матеріальними проблемами в сім’ї підштовхнути його звести рахунки з життям. І тому він вчинив самогубство – 6 березня 1980 року Григір Михайлович повісився. «Доблесні» працівники КДБ попіклувалися, аби його зошит з нотатками, та й сама передсмертна записка безслідно зникли. «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть», – це те, що встигла побачити дружина в тому останньому листі перед актом самовбивства. Тютюннику було лише 48 років…

Напередодні смерті йому була присуджена премія імені Лесі Українки, а вже посмертно цей видатний український новеліст був удостоєний Державної премії імені Т.Г. Шевченка.

Пропоную Вашій увазі поринути в нецензурний світ щоденникових записів і листів цього генія слова:

«Но и тут мне ничто хорошее не улыбнулось: я полюбил девушку из нашего же фак-та, но с украинского отделения. Полюбил так, как только может любить человек впервые. Я был рад тому, что многие мои поклонницы (а их было, искренне говоря, до черта) не вытравили из моей души умения любить. Но – я не знаю, искренние люди, наверное, все дураки. Дурень и я. Дело в том, что от нее я ни на ноготь ничего не скрывал того, что чувствовал. Теперь начинаю замечать, что она ведет себя так, как рыбак, который выхватил из воды хорошую рыбу, вогнал под жабры клюшку и чувствует себя хозяином ее, начальником судьбы. Признаки такого явления меня опечаливают, хотя я и знаю: натурой своей я смахиваю на старый, заржавелый снаряд: лежу себе в земле спокойно, но если ты взял меня и начинаешь постукивать меня да покручивать меня, – берегись: взорвусь. Словом в этом всём уповаю на Аллаха и на лучший исход. Хорошо, что я отношусь к числу людей, которым и несчастье кажется счастьем, потому – просвещает, учит, даёт пищу башке и душе. Ей-богу это великое счастье – всегда быть счастливым».

«Ты говоришь: кому это нужно, нужно ли вообще – писать? А какое тебе до этого дело? Ты попробуй, брось – и задохнешься сердцем. Прежде всего, это нужно тебе, это потребность твоей души. Если ты любишь настолько, что способен заразить других любовью или ненавистью – по сим заразительности эти чувства равны – если так, то зачем мудрствовать лукаво? Ты пишешь потому, что любишь землю, небо, человека на земле, под небом. Бросить – значить отказаться от этой любви. Дело не в писательстве, не в сочинительстве как процессе – это проходяще – дело все в любви к прекрасному в негласном (с точки зрения разума) волнением сердца. Глянешь – вокруг и затеплится там что-то или закипит злобой. Это – любовь. А любовью могут распоряжаться евнухи, за непотребностью оной, и сильные люди во имя иных целей. Есть у тебя иная цель – брось. У меня нет. А и была бы – не бросил, потому как слабый я человек на сердечное. Разум мой под пятою сердца моего. Потому как часто приходилось страдать, когда другие смеются и смеяться, когда другие справляют тризну».

«Думаю о разных разностях. Стараюсь меньше думать о себе: вредное это дело, задохнуться можно. Слушаю больше, смотрю, перевариваю».

«О всевишній! Молю тебе, коли помру, хай через прах мого серця поросте дубовий корінь, а з нього вимахає могутній дуб, і з кожної гілки його буде вирубана дрючина – бити по головах все тупе й немічне серцем».

«Я боюсь цих спогадів, боюсь знову пережити ті страждання – і не можу перемогти їх: ними повне серце».

«Я бачу і чую, як падають каштани, ТАМ, падають струшені вітром і б’ються об тверду землю, дозрілі, червоні. «Як і люди, – подумав я тоді. – Дозрілі і вмирають»».

«Може, це риття в собі, але писати мені трудно. Якось трудно замість живого слова писати значками про свої почуття. Фальшиве щось є в цих значках і в самому процесі писання. Може, про це найкраще мовчати, але тим, хто вміє».

«Пробач, коли щось не так сказав або вразив тебе чимось. Бо ми вміємо бути обережними з усякими речами на світі, тільки не з людиною. Про всіх кажу, бо надивився вже, та й сам іноді був таким – і гірко страждаю від того, і не хочу, щоб так було на землі межи людей».

«Дивишся, дивишся інколи на людей, на їхні клопоти, на роботу, на їхній щоденний практицизм, і такий розпач огорне душу, що покинув би, лишив би чистим папір, не щеміло б у грудях, не давило за горло, як було мені майже за кожною оповідкою, – покинув і одійшов геть. Але я вже твердо знаю, що за тими клопотами людськими, за їхнім скептицизмом є прекрасні душі і треба добуватись до них, бо інакше всі ми будемо самотніми…»

«Не покажу ж я йому свою душу! Ні. Бо ще й сам її до пуття не знаю».

«Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом – тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко».

«Буває й так, що майстерність приходить, а вміння бачити і хвилюватися покидає. Це вже кінець. Це все одно, що вміти будувати храми і не мати цегли навіть на халупу».

«Іноді я відчуваю людину, як рана – сіль».

«Найтяжче для художника – писати, а ще тяжче – не писати. В оцих лещатах він і живе все життя».

«Ніколи раніше, як це мріялося стати літератором, не уявляв собі обивателя письменником або письменника обивателем. Щоправда, вони «письменники» тільки за спілчанським (Спілка письменників України – Авт.) квитком. Зате багато. І всі з претензіями».

«Зберігаються тільки народи-завойовники, себто тільки вбивці. Завойовані народи – скніють. Україна ніколи не була завойовником, єдиний її спогад – слава козацького самозахисту. Забрати в неї це – і народу такого більше не існує».

«Сердяться слабкі душі, сильні – ненавидять або прощають».

«Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».

«Знати людину глибоко – страшно».

«Я проклинаю той час, коли людина каже собі: я розумна, все бачу, все розумію, тому так багато страждань. І благословляю той час, коли людина скаже собі: я розумна, все бачу, все розумію, тому і щаслива»

«Коли я бачу негідника, мені стає шкода, що сонце світить для всіх»

«Кому ж зостанеться біль, що жив у моїй душі?»

Його твори читаються на одному диханні. Духовна насолода Вам точно гарантована… як і розпач укупі з болем від усвідомлення, скільки талановитих людей перемололи насмерть жорна радянської системи.

#Україна #ГригірТютюнник #репресії #самогубство #література