Той самий "бЕндерівець"!

Тяжка ця місія. Сидіти за ґратами нікому не легко. Але ж не поважати себе – ще важче. І тому будемо битись!

Валентин Мороз

Він постраждав за свої тверді проукраїнські переконання: був двічі засуджений – у 1965 і в 1970 роках. Коли тримали у Володимирській в’язниці, то посадили в одну камеру з кримінальниками, які своїми діями намагалися створити атмосферу страху. Один із них, взявши загострену ложку, так «розмахував» нею перед політв’язнем, що його довелося забрали в лікарню і накласти шви. Неодноразово вдавався до голодувань як актів протесту і як способу добитися хоч крапельки справедливості. Як би складно не було, але він не зламався, ні разу не став на коліна перед своїми катами. Радянське керівництво не знайшло кращого способу позбутись українця, аніж примусово відправити його за кордон – 28 квітня 1979 року його та ще 4 радянських «в’язнів» (Марка Димщиця, Едуарда Кузнецова, Георгія Вінса, Алєксандра Ґінзбурґа) в аеропорту Нью-Йорка обміняли на двох радянських шпигунів – Рудольфа Черняєва і Вальдика Енґера – яким в США отримали 50-річний термін покарання за шпигунство. Надалі його життєва стежка пролягла у викладацьку площину в Гарвардському університеті, у роботу на радіо в канадському Торонто тощо. Коли його мрія про незалежну Батьківщину здійснилася, миттєво повернувся на рідну землю. Зараз викладає курс історії України в Львівському Державному Університеті Фізичної Культури.

Він – людина, яку вважають яскравим виразником українського національного руху (росіяни його іменували б «бендерівцем», можливо, навіть «правосєком»!). Він хоча й доктор гуманітарних наук Державного Коледжу Джерсі, проте ж, передусім, український патріот, націоналіст. Він – це Валентин Якович Мороз.

Дуже хочеться зробити акцент саме на його погляди. Представлені нижче уривки були написані ще в радянські часи, але в мене не повернеться язик назвати їх «неактуальними» й для нашого сьогодення. Це велике вміння бути пророком, завжди бути потрібним своїй нації. А пан Валентин саме такий! Отже, до справи:

«Не можна без кінця випускати грошові знаки – бо знеціняться. Не можна без кінця напихати в людську голову слова – бо наслідком буде та ж сама девальвація. Девальвація слова – основна моральна проблема, яку залишила по собі сталінська доба. Епітети вищого і найвищого ступенів, знаки оклику, заклики, виклики – усе це досягло такої концентрації, що зникли будь-які реальні критерії. Величезна, до краю надута повітряна куля, обписана крикливими лозунгами, відірвалась від землі і попливла. І сам вождь вже не відав, де він опиниться і які вітри керують ним.

Девальвація слова потягла за собою жахливу девальвацію всіх понять. До розряду вигаданих потрапили мета, ідеал, героїзм, подвиг. Міцно відгороджений своїм нігілізмом від усього духовного, «трудящий» викинув за борт усе. Про Тичину знали тільки, що він «пише вірші, та все гірші». Що можна було сказати про геніальність Тичини в умовах, коли саме поняття геніальності ніхто вже всерйоз не сприймав, коли геніальність асоціювалась з Дем'яном Бєдним, коли її чіпляли до штанів кожного комісара».

«Якось так виходить, що найкраще ростуть квіти, посіяні на морозі. Найменше простуджуються ті, що не зважають на погоду, що самі для себе є погодою. Парадокс тут чисто зовнішній. «Реаліст» і одержимий репрезентують собою не логіку і нелогічність. Вони просто є репрезентантами двох типів логіки. «Реаліст» послуговується куцою, приземленою логікою сьогоднішнього дня. Але в тім то й річ, що майбутнє будується за іншою логікою — логікою завтрішнього дня. І віднайти її може тільки одержимий… Для нації, що сотні років живе в льодовиковому періоді, в умовах постійної зими, це єдиний вихід: «буду сіять квітки на морозі». Та й сама Україна – це квітка, що виросла серед снігів. Україна – це квітка-ломикамінь. Українська живучість – це алогізм, ірреальність, парадокс, якщо користуватись логікою «реалістів» — так само, як і цвітіння білотки (едельвайс) на крижаних вершинах. Україна живе завдяки іншій логіці – логіці одержимості. Тільки одержимий міг бути українцем в умовах Києва чи Харкова у 19-му столітті, коли Україна вважалась неіснуючою, похованою. Тільки одержимий може бути українцем у цьому ж Харкові тепер, коли «премудрі поросята» переконані, що всі нації незабаром зіллються в одну і що України в наступній семирічці вже не буде. «Реалісти» на Україні ніколи не були українцями – вони неминуче ставали малоросами. Біймося, як вогню «реаліста», коли хочемо бути українцями! З точки зору «реалістів» українська справа завжди була безнадійною. Тому й робили її завжди ті, що сказали собі: «без надії сподіватись», ті, що не злякались «безнадійної» реальності і вперто йшли за своєю мрією, «так, як Ізраїль йшов за стовпом огняним».».

«Люди русифікуються не тому, що не люблять України або не хочуть її. Люди русифікуються тому, що їм не вистачає сили повірити в Україну, зберегти віру в гидотній атмосфері Харкова чи Одеси, де «убрання в мову, як в одежу – не ганьба, не жах, а норма», їм треба – прикладу. «І нічого іншого люди так не ждуть, як живого прикладу...»

«Взагалі: чим більше людина боїться, тим більше вважає себе великомучеником. І це правда – бо найтяжче мучиться той, хто найбільше боїться».

«Протистояти зовнішньому тискові легше. Боротися з тим, хто розкладає зсередини – далеко важче».

«Україна бачила вже багато таких, що говорили й закреслювали, потім знову говорили й закреслювали власні слова, може тому й наступила масова зневіра, що на очах загалу падали найвищі. Пігмеї завжди лизали п'яти капралам. Але, щоб «сержантам, які самочинно одягли погони генералів», кланялися такі велетні, як Тичина – цього ще, мабуть, не було ніколи. І – хто знає – може саме це спричинило людям найглибшу травму? У що і в кого вірити, коли всі відрікаються, коли боги стають денщиками?»

«Маємо силу силенну людей, які, сказавши добре слово про Україну, негайно роблять три реверанси в бік Росії. Вони ніколи не напишуть «Шевченко і Пушкін». У них завжди виходить «Пушкін і Шевченко». Не спеціально, ні. Це виходить у них механічно. Рабське почуття вторинності міцно в'їлося їм у кров. Перед усім українським у них стоїть буква «і». Пушкін і Шевченко і Франко, Некрасов і Леся Українка. Ніколи вже не вирвалося з їхньої підсвідомості почуття, що Україна — це додаток, перед яким обов'язково мусить стояти, відділене буквою «і», щось головніше».

«Питання життя і смерті для політичного організму – звільнитися від сил минулого, які з усієї сили виставляють себе друзями і захисниками існуючого ладу, але насправді це – бомба з годинниковим механізмом; вона рано чи пізно знищить того, хто не викинув її з хати».

«Посилити ідеологічну боротьбу з противником – це не значить посилено розмахувати палкою перед його носом. Ідеологічну боротьбу можна виграти тільки ідеологічними методами. Вироки тут не допоможуть, навпаки: зашкодять. Хто відстоює свою точку зору в дискусії кулаками, той якраз дає доказ, що він програв. «Дати відсіч» ідеологічним атакам противника – це не лексикон приречених. Хто виставляє палку проти ідеї, той забиває останній цвях у власну труну, чіпляє камінь на шию. Політична сила, яка хоче мати перспективу, мусить добре розпізнавати таке каміння, бо зверху воно часом виглядає як лавровий вінок… В ідеологічній боротьбі перемагає не той, хто придумує більше напівцензурних виразів. Перемагає той, хто відкрив свої шлюзи для сил, що мають перспективу, а не сил, що відживають».

«Національне відродження – наймогутніший фактор сучасности, і смішно затулятись від нього папірцем, ім'я якому вирок… Нове відчиняє двері, не стукаючи. «Пускати» чи «не пускати» національне відродження (як і всяку нову течію) – так питання не стоїть. Питання стоїть так: той, хто рахуватиметься з ним – виживе. Хто не хоче рахуватись – опиниться під копитами історії».

Деякі з вище написаних висловів так і хочеться адресувати «улюбленим» регіоналам, сепаратистам, та й подекуди навіть нашим нинішнім можновладцям!

У 1969 році білоруська поетка Євдокія Лось гордо проголосила тезу про те, що Білорусія для неї – «вторая Москва»: «Луга у нас одни, и снега у нас одни, и одна у нас, почти что говорка (речь): белорусская, русская»; «Минск-Москва и Пинск-Москва, и даже скромные ушачи». Ось деякі витяги з реакції пана Валентина на її слова:

«Істина конкретна – як і добро, правда, краса. Істина – національна. Тобто вона одна для всіх, але з мільйоном граней. І до кожної нації повернута однією, неповторною гранню. Місія нації – знайти свою грань, яку ніхто крім неї не знайде, і цим збагатити людство»….Не досить принести Маркса в Білорусію. Щоб він став живим для Вас, його треба ще побачити білоруськими очима, «відкрити» по-білоруськи. Якщо Ви гадаєте, що Маркса можна просто позичити в Москві, взяти готовим, то Ви глибоко помиляєтесь. Коли Ви вважаєте себе марксистом, то це, якщо хочете, Ваш обов'язок перед Марксом: «відкрити» його по-білоруськи. Марксизм (і взагалі всякий -ізм), принесений у Білорусію – це ще тільки вощина, яку треба наповнити білоруським медом».

«Я не знаю, для чого існує на світі Білорусія. Але я твердо знаю: білорус, що каже: «А зачем мне Белоруссия?» – це вже мертва людина. «Для чого Білорусія?» – на такі питання відповіді нема. Коли йдеться про святощі – тоді логіка ні при чому…Нація – найсвятіше. Нація – це синтеза усього духовного, чим володіє людина. Християнин Шевченко ставив націю вище Бога (формального, догматичного Бога. Справжній, живий Бог – це і є нація): Я так її, як так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога за неї душу погублю».

«Нема ніяких прогресів, які б автоматично гарантували нації право на існування. Нація може жити тільки тоді, коли є люди, готові за неї вмерти; коли є білоруси, перед якими не виникає питання «а зачем Белоруссия?», коли сини її вірять, що їх нація – богообрана, вважають свій народ найвищим витвором історії. Я знаю, що всі люди рівні. Це говорить мій розум. І разом з тим я знаю, що мій народ особливий, найкращий. Мій народ – окраса землі. Мій народ – стріла з Божого лука. Так промовляє моє серце. Нерозумно зводити голос розуму і серця до одного знаменника. Голос розуму – необхідний. Але людина, в якої розум загриз серце – це шкаралупа без ядра. Розумова вищість далеко не завжди свідчить про духовну вищість».

«Але чи дійсно є любов'ю те, що Ви за любов приймаєте? Любов... Між ким? Між мисливцем і мисливським псом? Любов, дружба можливі між рівними. Я – можу любити Росію. Бо я не маю почуття нижчевартості перед росіянином… Ви – не можете любити Росію. Бо Ви дивитесь на Росію знизу вгору… Білорус може дружити з росіянином. Може – але тільки ставши на повний зріст. Може – але тільки виховавши в собі повноцінну національну свідомість. Може – але тільки переступивши через Вас!»

Можна навіть замінити слова «Білорусія» на «Україна», і отримаємо корисні поради й стосовно розвитку нашої нації!

Не залишається байдужим Валентин Якович і щодо нашого страшного сьогодення. Він стверджує: «Нині Москва веде неоголошену війну і це нормальна річ. Жодна імперія не хоче віддавати свої колонії. Так було і буде…Тож те, що робить Путін – не новина. Мені пригадується думка, яку у 1919 році висловив Троцький: «втратити Україну, значить втратити голову». Він добре розумів, що таке Україна. Після нього ще лунали думки: «хто володіє Україною, той володіє Європою».

За нашу державу зажди була боротьба. Москва дуже не хоче, аби Україна вискочила із їхньої клітки. У ХІХ столітті навіть панувала теорія, що України немає, її вигадали німці, аби нашу багатющу землю відділити від єдиної, нероздільної Росії. Тому, я вважаю, така ситуація є природною. Нині у Володимира Путіна імперська шизофренія. Та я переконаний, йому не вдасться розділити Україну. Проти цілого світу війну ніхто ніколи не виграє. Як історик, я вважаю: в московській імперії було дві величини: перша – Україна, стратегічна і вигідна, а друга – Сибір. Україну вони вже втратили. Російський президент хотів виграти війну в Києві. Та люди перестали боятися смерті. Так, він виграв бій в Криму, однак донбасівці уже не ті. Росія знову хоче Україну загнати у свою клітку, та це вже неможливо».

Не менш пізнавальними, та й, звичайно, цікавими є його роздуми про майбутнє України: «Між сусідами завжди є ворожнеча і це природно. Україна, як геополітична одиниця, вже не зникне з мапи світу. Як будуть невдачі, трохи зменшимось, буде навпаки – ще й Кубань візьмемо. Адже на Кубані українське населення не зникло, генетика не зникає, вона велика річ. Гетьман Виговський колись висловив влучну думку: кордон України буде там, куди досягне козацька шабля. Між сусідами завжди будуть сварки. Ще з римських часів відома така приказка: товаришуй не з сусідом, а через сусіда. Бо той, що через сусіда, буде твоїм союзником. Однак я бачу, що Путін вже в Криму має проблеми, зокрема знищений туристичний сезон в Криму. Та невдовзі він буде мати ще серйозніші проблеми».

Перемога буде за нами!

Слава Україні!

#Україна #дисидент #націоналізм #ВалентинМороз