Українська Жанна д'Арк

Але я себе почуваю завжди українкою, тою українкою, яка зобов’язана самим своїм народженням, своєю приналежністю до цієї нашої страдності зробити посильний вклад у її будучину. Завжди цим жила.

Оксана Мешко

«Наш єдиний оптимізм — у прямостоянні. І ця постава робить нас усіх братами», – ці слова Василя Стуса стали життєвим кредо багатьох борців-дисидентів. Надзвичайно яскрава постать, якій присвячена ця стаття, не стала винятком! Бо ж вона ніколи, повторюю, ніколи не хилила голову перед своїми катами!

У народі про неї казали: «Якби п'ять таких бабусь на Україну, то все КДБ мало б інфаркт». І справді, її сила духу, її ідейність, її сміливість вражають. Жінка з нелегкою долею, жінка, якій не страшні ніякі перешкоди, жінка, яка робила все можливе і неможливе задля того, аби наша Україна стала незалежною і суверенною. І ось нарешті, 24 серпня 1991 року омріяна віками ідея стала реальністю. От тільки сама Оксана Яківна не дожила до цього моменту, покинувши наш світ вісьмома місяцями раніше. Давайте ж згадаємо цю величну жінку і її подвиги в ім’я України!

30 січня 1905 року в місті Старі Санжари, що на Полтавщині, в сім’ї з козацьким корінням народилася Оксана Мешко. Коли в Україну ступила нога радянської влади, репресій зазнали її рідні: батько був розстріляний на Холодній горі в Харкові нібито за несплату продподатку чи продрозверстки (хоча, насправді, коли селяни були вже не в змозі платити, влада карала тих, хто був більш заможний або більш поважний); 17-літній брат Євген, діяч «Просвіти», вступив до лав повстанської групи і загинув у бою.

Тавро родича «ворога народу» переслідувало жінку під час навчання у Дніпропетровському інституті народної освіти. Її неодноразово викликали на допити – приписували приналежність до куркульського роду, хоча сім’я заледве дотягувала до рівня середняків. За це надумане походження її навіть виключили з інституту, проте жінка змогла добитися поновлення, і в 1931 році все ж закінчила ВУЗ. Чоловік, Федір Сергієнко, був заарештований із причини членства в забороненій Українській комуністичній партії (боротьбистів). Дещо пізніше в смертельні жорна влади потрапили ще й дядько і двоюрідний брат пані Оксани.

Друга світова війна застала родину в Тамбові. Німецьке бомбардування не залишило шансів вижити 11-річному сину Євгену. Чоловіка Федіра забрали на війну, з якої він повернувся інвалідом. Уже згодом Оксана Яківна дізналася про ще одне лихо – син її сестри Віри потрапив у німецький полон, а пізніше загинув у лавах УПА. Про місцезнаходження пані Віри її сусіди повідомили енкаведистам, і ті, не довго думаючи, заарештували жінку. Оксана Мешко день і ніч розшукувала свою сестру, допоки її саму, 19 лютого 1947 року, прямо на вулиці не було викрадено і привезено до будівлі київського КДБ. Там вона почула приголомшливу новину – їй разом із сестрою інкримінують підготовку замаху на само́го першого секретаря ЦК КП(б) У Микиту Хрущова! Органи робили все, аби жінка зізналася в цій брехні. «Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30 – 40 хвилин після «отбою», кінчалися за годину, часом менше, перед «підйомом»... Вдень пильнував «вовчок», щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 г хліба і двічі окріп. Часом, за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла...», – згадувала про той період свого життя жінка.

Але сестра Віра була так втомлена постійними знущаннями, що навіть вже була готова взяти на себе надуману провину. Дізнавшись про це, Оксана Яківна вмовила працівницю в’язниці підвести її до камери сестри. Її єдине запитання: «Віро, що ти робиш?», допомогло сестрі витримати тиск органів. Тим не менш, жінки були заочно засуджені до 10 років виправно-трудових таборів. Відбували покарання в Республіці Комі. У 1954 році Оксана Мешко була комісовано як недужа. Її справу згодом переглянули, а саму жінку – реабілітовано. 11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи їй реабілітаційне посвідчення, промовив: «Родина просит извинения. Не пам'ятайте заподіяного вам зла. Бажаю вам щастя і будьте дужі».

Жінка всім серцем повірила в торжество справедливості. Вона покладала неабиякі надії на те, що «відлига» триватиме й надалі. Але реальність виявилася протилежною. Оксана Яківна була вражена, коли в 1972 році Україною прокотилася хвиля арештів дисидентів (так звана, Варфоломіївська ніч 1972 року), але останньою краплею все ж стало запроторення за ґрати її сина Олеся за надуманим звинуваченням. Мати робила все мислиме і немислиме, аби врятувати хворого на туберкульоз сина. Її постійно викликали на допити, в її домі не припинялися обшуки… Але побороти каральну систему СРСР вона була просто не в силах.

У 1975 році 33 держави Європи, США і Канада підписали Гельсінський заключний акт. Даним документом, з-поміж усього іншого, проголошувався принцип «Поважання прав і свобод людини, включаючи свободу совісті, релігії та переконань». Ґрунтуючись на цьому, в 1976 році до Оксани Мешко завітав український письменник Микола Руденко з пропозицією створити Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Ту бесіду доцільно подати спогадами самої пані Оксани. «А решта групи хто?», – питаю. «Оце я, а ви будете друга», – сказав Руденко. – «Але ж хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?» – «Боже, Оксано Яківно! Ви така залякана, що подумали, що нас можуть заарештувати! Але ж наша Українська громадська група буде заснована на Гельсінкських угодах…» – «Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє. Але… мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу так жити». І безстрашна жінка була права. Після арешту багатьох членів групи, в тому числі і Миколи Руденка, саме вона перебрала керівництво даною структурою. В умовах постійних обшуків, постійних прослуховувань, постійного стеження жила пані Оксана, але при цьому, вона, не покладаючи рук, і на свій страх і ризик, готувала матеріали Гельсінської групи.

Влада знала про таку діяльність Оксани Яківни, і постійно чинила спроби приборкати літню жінку. Вона підсилала до неї вбивцю, який погрожуючи револьвером, вимагав у неї гроші. Дисидентка добряче перелякалася, проте, на щастя, ускладнень зі здоров’ям не отримала (а тільки ж напередодні перенесла інфаркт!). Згодом її чекали інші випробування, влаштовані тими ж каральними органами – у 1980 році правозахисницю помістили на експертизу в психіатричну лікарню імені Павлова. Там її протримали два с половиною місяці, проте лікарі, бачачи психічно здорову людину, не наважилися визнати її душевно хворою. Жінка повернулася додому, проте спокій так і не настав – 12 жовтня 1980 року до неї завітали з черговим обшуком. Пізно вночі кати все ж покинули її оселю, але про сон вже не могло й бути мови. Вона прочинила всі двері, вимила підлогу. «Мене переслідував отой страшний запах. Ці люди особливо пахнуть... Чи то тютюн. Чи то перегар. Чи то вони морально розкладалися десь зі свого нутра...», – згадувала у своїй автобіографічній праці пані Оксана (І це не перебільшення. Ще з дитинства вона мала гострий нюх, і з легкістю знаходила місця в хаті, де мати ховала щось смачненьке.). Жінка відчувала, що їй залишилося бути на волі зовсім недовго.

Інтуїція її не підвела – вже наступного ранку до неї прийшли з викликом на допит. Жінка зібрала всі необхідні речі, бо знала, що попереду лише арешт. Її повторно намагалися запроторити у психлікарню, проте безрезультатно – лікарі вдруге визнали її «психічно здоровою». Далі був суд, цинічно організований на Різдво Христове, і зачитування вироку – півроку ув’язнення і п’ять років заслання за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». Місцем відбування заслання було обрано містечко Аян, що на березі Охотського моря. Добиратися до нього 76-річна жінка могла без охорони, проте їй все ж приставили конвой. Процес етапування тривав 108!!! днів. Багато хто відмовлявся брати жінку, говорячи: «Я не хочу мертвяків возити». У тому ж Аяні закінчував відбувати покарання й син Олесь. Не дивлячись на те, що Оксану Яківну навмисне позбавили пенсії, вона вмовила сина вертатися додому, де після пологів втратила здатність ходити його дружина Звенислава.

На засланні жінці було несолодко – вона сама відремонтувала стару хату, в якій їй довелося жити, сама заготовляла дрова, власноруч із вулиці носила воду. Під час заметілей, будівлю по самий дах завалювало снігом, та й світла часом не було. Тому Оксана Яківна по кілька днів не могла вийти на вулицю. Якось її відкопала знайома продавчиня з магазину, бо ж хвилювалася чи жінка взагалі жива, але найчастіше за пляшку горілки місцеві алкоголіки це робили. Але така залежність від дій інших людей страшенно бентежила пані Оксану, і тому вона навчилася самостійно розчищати невеличкий тунель, по якому можна було потрапити до людей. «Ви знаєте, я вірила в те, що повернуся додому. Я спрямувала всю свою духовну енергію на повернення. Бо я думала так: умирати в чужій землі – це найтяжче покарання». І ця мужня жінка витримала все, і 1985 році її нога таки ступила на українську землю. Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що після цього вона опустила руки. Ні, вона ще й створила Українську Гельсінську Спілку, правозахисну організацію «Гельсінкі 90», голодувала разом зі студентами в 1990 році під час Революції на граніті… На запрошення української громади відвідала Австралію, де з високої парламентської трибуни розказувала про українських політв’язнів, про становище України тощо, тобто доносила правду, за яку віддали здоров’я і навіть життя стільки свідомих українців! В австралійській лікарні пройшла обстеження, і дізналася, що в засланні в неї трапилося два інфаркти. «Я сама собі дивуюся, що я така хвора і що я мала таку силу повернутися» – зазначала правозахисниця. Так само самовіддано і хоробро поводила себе і під час роботи Всесвітнього конгресу Вільних Українців в США, куди теж поїхала з візитом! Кедебісти дуже сподівалися, що жінка не повернеться з-за кордону, що вона навічно залишиться в обіймах вільного світу. Але вона таки повернулася!!!

2 січня 1991 року Оксана Мешко заснула вічним сном. Вона була похована в одній могилі разом з матір’ю на Байковому кладовищі. У 1995 році на ній постали два козацькі хрести, які засвідчили, що спочивають тут матір і її героїчна донька.

8 листопада 2006 року Оксана Яківна Мешко посмертно була нагороджена орденом «За мужність» I ступеня «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод».

Кожній людині потрібен герой. Я глибоко переконана, що для когось саме Оксана Мешко стане тим світочем, тим маяком, тим факелом, який не дозволить занепасти духом, не дозволить опустити руки тоді, коли для цього є велика спокуса, коли здається, що весь світ налаштований проти тебе. Бо її життя – це, звичайно, запекла боротьба, але зі щасливим же кінцем!

#дисидент #ОксанаМешко #репресії #Україна #Гельсінськагрупа #правозахисниця