"Я - Владімір Путін, і я знаю, що я в руках українців..."

З початком російської агресії супроти України я неодноразово чула як політики, експерти прирівнювали наші внутрішньо- та й зовнішньополітичні обставини з тими, в яких вже стільки років живе Ізраїль. Зокрема, про це говорили, коли голосно, на всю країну, оголошували про старт реалізації проекту «Стіна» (бо ж аналогічну фортифікаційну споруду згадана близькосхідна держава будує ще з 1994 року), про це балакали, коли констатували, що нашим сусідом завжди буде країна, яка в будь-який момент може вчинити напад на нас. Ці порівняння є доволі контроверсійними, проте й вони, звичайно, мають право на існування.

Але є й інший вимір цієї держави, який мені надзвичайно імпонує, і про який, за моїми спостереженнями, практично не згадують. Мова йде про рівень національної пам’яті, про ступінь національної самоідентифікації єврейського населення. Згадаймо, як після Другої світової війни великій кількості нацистських злочинців вдалося уникнути покарання. Але забувати про їх злодіяння ніхто не збирався. Та й як можна викинути з голови спогади про ціленаправлене, фізичне винищення 6!!! мільйонів своїх братів і сестер?! Відновлення справедливості стало ідеєю фікс як для Симона Візенталя та інших «мисливців за нацистами» єврейського походження, так і для, власне, ізраїльської служби розвідки «Моссад». Остання, до речі, не маючи в своєму складі окремого підрозділу, який би займався виключно пошуком нацистів, все ж залучалася до розв’язання подібних задач.

Адольф Айхман, як і багато хто з колишніх діячів Третього Рейху, знайшов притулок у Південній Америці. Він був тієї людиною, яка несла безпосередню відповідальність за «остаточне вирішення єврейського питання». Якось він заявив й про те, що «…на Мадагаскарі все ж можна створити ізраїльську державу». Але заховатися від правосуддя йому не вдалося, бо його гріхи ніхто прощати і не збирався. 13 травня 1960 року завдяки блискуче проведеній операції, Айхман був захоплений ізраїльськими агентами, і незабаром вивезений до Ізраїлю. «Я – Адольф Айхман, і я знаю, що я в руках ізраїльтян», – виголосив німецькою мовою цей нацист вже перебуваючи в лещатах ізраїльтян.

Аргентина завимагала репатріації Айхмана. Посол Ізраїлю в ООН Голда Меїр (до речі, уродженка Києва) так обґрунтувала дії своєї країни: «Невже це загроза миру, навіть враховуючи те, що при захопленні були порушені закони Аргентини? Айхмана буде судити той самий народ, на тотальне винищення якого він направив всю свою енергію!»

Суд над цим злочинцем був відкритим, кореспонденти з багатьох країн світу отримали змогу слідкувати за ходом процесу. Айхману був винесений смертельний вирок, який був зреалізований 1 червня 1962 року.

Часом здається, що слова «комплекс меншовартості» і «євреї» – це слова-антоніми. І, може, це лише мої ілюзії. Проте дещо протилежна картина вимальовується під час занурення в наше, українське середовище. Як його побороти? Я глибоко переконана в тому, що починати треба з самого дитинства. Наша місцева, скадовська, дисидентка Оксана Степанівна з цього приводу якось сказала мені: «Коли народжується поляк, то його вчать говорити «Jestem polakiem» («Я – поляк»). От і нам конче необхідно, аби наші діти, народившись, навчилися промовляти: «Я – українець»». У подальшому, передовсім, батьки і вчителі повинні докласти зусиль, аби національна приналежність стала для такої дитини джерелом особистої гордості. Це, звичайно, не панацея, але що заважає нам хоча б спробувати? Що ми втрачаємо?

#Україна #ВладімірПутін #патріотизм #євреї #нацизм