Нескорений лікар

Новітній період української історії названий ним «добою нашої недосконалої незалежності». Але якби не покоління шістдесятників, представником якого є цей чоловік, навіть про таку суверенність нам залишалося хіба що мріяти…

Ні, не тим українцем, який носіння вишиванки вважає за найбільший прояв патріотизму, був Микола Григорович Плахотнюк. А був тим українцем, який до кінця своїх земних днів жертвував власним фізичним і духовним здоров’ям в ім’я кращого майбутнього своєї Батьківщини. Нині, коли втома від війни народжує в багатьох бажання опустити руки, конче потрібна надихаюча оповідь про перемогу. І саме такою є ця стаття, бо саме таким було саме життя пана Миколи.

На російській чужині зупинилися батьки Миколи, втікаючи від страшного голоду 1932-1933 рр. Тому й місцем народження майбутнього дисидента було село Фосфорит, що в Курській області. Під час Другої світової війни сім’я повернулася в рідне село Тихий Хутір на Черкащині. Німці хотіли забрати сестру Ганю до Німеччини, проте батько поїхав замість неї, сподіваючись, що невдовзі буде комісованим з огляду на виразку шлунку.

Із самого дитинства Микола гостро відчував несправедливість. По закінченню війни дітям полеглих воїнів і тим, які ще не повернулися з неї, роздавали по два яйця. «Мого ж батька забрали німчуки», – випалив хлопець, коли йому не хотіли давати цей символічний презент, посилаючись на те, що його батько був не на війні. У результаті йому дісталося лише одне яйце. Наступного року до Великодня чи до Проводів знову пригощали дітей яйцями. Яким же щастям світилися очі хлопця, коли йому вручили, як і всім іншим, два яйця!

Односельчанка пані Соломія з двома дітьми змушена була тулитися в землянці, хоча в селі були вільні хати. Маленький Микола власноруч написав листа голові сільради, в якому питався, чому ж жінці не нададуть житло. Пізніше, вже будучи студентом Київського медінституту, він знову викладе свої думки на папері, але цього разу адресатом було Міністерство охорони здоров’я УРСР (бо помилково вважав, що його ВУЗ знаходився в компетенції цієї державної структури). Сам документ містив вимогу про необхідність переведення навчання на україномовні рейки, з огляду на те, що більшість студентів – українці. За таку сміливість мав розмову з ректором. Висловивши офіційну державну позицію про «російську мову як мову спілкування між радянськими народами», очільник інституту все ж додав: «…зізнаюся, що згоден з кожним словом вашого листа, але не в змозі щось змінити».

Любов до України, до її культури Миколі Григоровичу прищепила мати. Саме від неї він вперше почув, що є українцем. (Хоча був час, коли сільські діти називали його «кацапом», бо його мова рясніла русизмами, що було не дивно з огляду на те, що сім’я Плахотнюків певний час проживала в Росії ). У студентські роки пан Микола стає учасником дружньої спільноти, яку пізніше іменують шістдесятниками. Був особисто знайомий і товаришував фактично з усіма тодішніми борцями за незалежність України (Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом, Аллою Горською, Василем Стусом, Михайлиною Коцюбинською, Лідією Гук, Віктором Зарецьким, Надією Світличною тощо). Повний список цих людей нескінченний!

Хоча інститутський партком й не радив Плахотнюку організовувати вечір пам’яті Василя Симоненка, проте студент все ж реалізував задумане. Через це знову мав розмову з очільником ВУЗу, та й був присутнім на засіданні комітету комсомолу, на якому йому була винесена догана. Але подібна протидія не зупинила активіста. Саме тому, 22 травня 1967 року він був одним із організаторів відзначення дня перепоховання Тараса Шевченка. Цього разу влада діяла рішучіше – застосувала міліцію, яка відкрито хапала людей прямо із натовпу. Але активісти не залишили в біді своїх побратимів, і колоною рушили до будинку ЦК КПУ. Дорогу їм перекривали кордони міліції і навіть струмені води, які спрямовувалися з поливальних машин. Але ніщо не змогло завадити патріотам! На розмову до них вийшов міністр охорони громадського порядку УРСР Іван Головченко і пан Калаш – кедебістом з ідеології. Результат: за півгодини звільнили усіх схоплених учасників акції.

Активісти попіклуватися, аби про цю кричущу подію дізналася громадськість. Зокрема, вони склали Заяву Генеральному Секретареві ЦК КПРС Брежнєву, першому секретареві ЦК КПУ Шелесту, міністрові охорони громадського порядку Головченкові з такими вимогами: покарання керівників, які віддали наказ хапати активістів; привселюдне вибачення перед цими людьми; надання гарантій безпечних зустрічей біля пам’ятника Шевченку. Заяву підписали 64 особи.

Не був байдужим Микола Григорович і тоді, коли його друга Ярослава Геврича заарештували під надуманим приводом. Чоловік розшукає його рідних і розповість про арешт, буде носити передачі, знайде йому адвоката, і навіть доб’ється того, аби самому виступити в якості свідка захисту. Проте прийшовши до зали засідань, дізнався, що суд проводитиметься в закритому режимі. Сказавши слова підтримки побратимові, він прозвав це судилище злочином, а їх учасників – злочинцями. За це його одразу ж випхали з будівлі суду.

Так само затято захищає Микола Григорович і поета Івана Сокульського. Останнього, у 1970 році, судили за написання так званого «Листа творчої молоді Дніпропетровська» – в ньому він засудив русифікаторську політику радянської влади в Придніпров’ї. Плахотнюк напише і надішле листа на захист друга до редакцій чотирьох газет (в тому числі, «Радянської України»), а також складе заяву до Верховного Суду УРСР, в якій наголосить на незаконному характері суду, і поставить логічне запитання: «Скажіть, чим відрізняється нинішня практика судочинства від судочинства культівської доби?». І ось це вже стало останньою краплею владного терпіння.

У 1972 році чоловіка заарештували, звинувативши в «антирадянській агітації і пропаганді». Його направили на проходження психіатричної експертизи в московський інститут імені Сербського. На питання «лікарів» про дату возз’єднання України з Росією відповів: «Возз’єднання України з Росією ніколи не було. А було об’єднання двох братніх народів як рівного з рівним у воєнному союзі». Як наслідок, отримав діагноз «гострий психоз на ґрунті націоналізму». Протягом наступних восьми років перебував у Дніпропетровській та Казанській спецпсихлікарнях, а також у психіатричній лікарні міста Сміли, Черкаської області. Своїх проукраїнських поглядів не змінив. У 1981 році повторно пройшов експертизу в інституті імені Сербського, де цього разу його визнали «психічно здоровим».

Вже через місяць на одній із київських вулиць влада влаштувала Миколі Григоровичу засідку – злочинці зламали йому ребра і поперечні відростки тазових хребців. До кінця своїх днів він відчував наслідки від цих травм. Але й цього було замало. І вже за п’ять місяців дисидент був заарештований. Знову проходив психіатричну експертизу в інституті імені Сербського, за висновком якої був визнаний осудним. Присудили йому 4 роки за ґратами. Був звільнений достроково в 1984 році. Працював у Луганському тубдиспансері, а пізніше – в Київській міській туберкульозній лікарні.

У 1982 році, перебуваючи в неволі, одружився з сестрою В’ячеслава Чорновола Валентиною. У 1990 році у пари народився син Богдан.

За часів незалежної України не полишає свою громадську діяльність: на правах повноправного учасника долучається до Українського комітету «Гельсінки 90», до Проводу Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих тощо. Будучи головою громадської організації «Музей шістдесятництва», пройшов десятки державних інстанцій, написав сотні листів чиновникам різних рівнів з таким, здавалось би, тривіальним проханням – надати приміщення для розміщення понад 20 тисяч експонатів музею. За свою активність став лауреатом премії Василя Стуса, нагороджений Орденом Свободи, Орденом «За заслуги» II і III ступенів.

На 79 році життя, 5 лютого 2015 року, душа Миколи Григоровича Плахотнюка перенеслася в Божу вічність.

P.S. Чи не єдиним інформаційним джерелом про особистість пана Плахотнюка є написані ним мемуари “Коловорот», які вийшли друком у 2012 році. Микола Григорович не любив багато говорити про себе, і саме тому його праця насичена розповідями про людей, які зустрілися на його життєвому шляху: він згадує своїх родичів, своїх вчителів, викладачів, побратимів… Його феноменальна пам’ять вражає! Хочеться, щоби з такою ж самовідданістю були створені спогади про нього самого, аби ще невідомі подробиці його життя і його боротьби стали відомі широкому загалу!

#Україна #боротьба #дисидент #лікар #МиколаПлахотнюк #психлікарня