"Божевільний" марксист

Вони думали, що я їхня жертва. Це частково правильно: я був жертвою режиму. Але вони були жертвами до ще більшої міри, проте не усвідомлювали всього жаху свого становища. Усвідомлення зовнішньої неволі допомагає внутрішньому звільненню

Леонід Плющ

Існує думка, що Господь Бог не посилає людині випробувань більших, аніж вона сама може витримати. І, покладаючись на власний життєвий досвід, мені важко заперечити цьому. Леоніду Івановичу Плющу судилося пережити справжні жахіття, але при цьому залишитися вірним собі, залишитися Людиною, залишитися до кінця своїх земних днів українцем. Бо ж так багато тих, хто, виїжджаючи за кордон, забуває про своє коріння, нівелює своє походження, врешті, асимілюється серед народних мас. Багато хто, але не він.

26 квітня 1938 року в Киргистані в сім’ї простих робітників народився первісток Льоня. Вже невдовзі війна забрала в нього батька. У 8-річному віці в хлопця діагностували кістковий туберкульоз. Мати, маючи нестримне бажання вилікувати сина, написала листа Микиті Хрущову, в якому просила влаштувати хворого в туберкульозний санаторій, бо ж лікарі місцевого ґатунку були безсилі в лікуванні. І радянський вождь відгукнувся. І допоміг. Хлопцеві зробили операцію, але протягом чотирьох наступних років він не міг ходити.

В школі вчився на «відмінно». Вважав, що «всі погані учні ледарі, і що з ними треба боротися». Саме тому, як активіст класу, виступав на комсомольських зборах і презентував перелік прізвищ учнів, які користувалися шпаргалками або списували в інших учнів. За це вони прозвали його «жандармом школи». Але це іменування аж ніяк не засмутило школяра, навпаки, воно стало предметом його особистої гордості. Відчував свій високий інтелектуальний потенціал навіть у середовищі вчителів. Мав оригінальну мрію – організувати «переворот» у математиці і філософії.

Злість на мічмана, яка промовив, що «Ленін був хорошою людиною, а Сталін значно гіршою» конвертувалася в негайний похід у будівлю одеського КДБ, бо ж народилося нестримне бажання боротися за торжество справедливості – бути слідчим у цій держструктурі. Проте йому відразу відмовили, бо ж був туберкульозником, та й не проходив військової служби.

Набирався знань на фізико-математичному та на механіко-математичному факультетах Одеського і Київського національного університетах відповідно. Навчання давалося дуже легко. Надалі працював інженером-математиком в Інституті кібернетики Академії наук УРСР.

Дуже багато читав. Книжки були абсолютно різножанровими – від суто художніх і до виключно наукових. Примітно, що найближчим став «Маленький принц» Екзюпері, який подарував йому Іван Світличний. Леонід Іванович був людиною, яка вдумливо читала все те, що потрапляло до його рук. Він був затятим марксистом, проте чітко бачив радянські викривлення ідей Маркса-Енгельса, які пізніше викристалізувалися в чіткий дисонанс. В період «відлиги» з’явилася інформація про злодіяння Сталіна. Але вірити словам Плющ не звик: наприклад, коли він прочитав про голодомор 1932-1933 рр., то сам розшукав свідків, на основі свідчень яких він і зробив висновок про штучний характер цього страшного злочину. Так само серйозно він аналізував усі події тодішньої дійсності, в яких чітко бачив брехню і несправедливість. Саме тому долучився до руху шістдесятництва. Сам писав статті, розповсюджував самвидав, а також був присутнім на судах над дисидентами. У 1964 році був автором листа до ЦК КПРС, в якому представив своє бачення шляхів демократизації радянської системи. Пізніше надіслав статтю в «Комсомольську правду», де розкритикував судовий процес над Олександром Ґінзбурґом; за це був звільнений з роботи.

Співпраця з тодішніми радянськими «ворогами» не могла не бути поміченою. На допитах у КДБ поводився вкрай відважно і сміливо. Чи не кожен раз словесно фіксував у діях працівників Комітету порушення норм законодавства, про що відкрито їх сповіщав. Часом, допити перетворювалися в дискусії на тему Леніна-Сталіна. Якось виходячи після чергової такої зустрічі із кедебістом Чуніхіним мав такий діалог:

• Чому Ви наслідуєте Охранку навіть у дрібницях?

• В яких?

• Треба знати історію своєї організації. Одного разу Охранка одягла всіх шпигів в однакові горохові пальта.Уся Росія сміялася з них і показувала пальцем.

• А хіба наші агенти в горохових пальтах?

• Ні, всі вони в однакових плащах, черевиках на товстих підошвах і в картатих краватках. Іноді вони всі одягають червоні шалики та імпортні куртки. Сьогоднішні, щоправда, були якісь кіношні, в капелюхах…

З того часу, Комітет держбезпеки став уважніше розробляти елементи зовнішнього вигляду своїх агентів, принаймні, тих, які стежили за Леонідом Івановичем.

Коли з обшуком завітали до Івана Дзюби, Леонід Плющ прибіг до нього. На питання кедебіста чого прийшов, він відповів: «Щоб своїми очима побачити, як ви знову переслідуєте українську інтелігенцію».

Дуже швидко обшук був зорганізований і в нього самого. «Збудив мене нахабний дзвінок у дверях. Кедебісти вбігли, мов бандити, з переляканими виразами. Чому вони завжди перелякані? Ніхто ж не кидає в них бомби. Напомповують себе мужністю на небезпечну працю?» – так про цю подію згадує сам Плющ.

У 1972 році заарештовували. Звинувачення – стаття 62 Кримінального Кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Відмовлявся давати будь-які свідчення. Коли не вдалося його залякати, тоді в бій йшли навіть лестощі. Слідчий не міг ніяк второпати логіку поведінки заарештованого: «Але чому ж Ви самі не дотримуєтеся своїх порад? Ви не хочете давати жодних відповідей на питання слідства». У відповідь пролунали такі слова: «А чому ж я маю бути рабом чиїхось рекомендацій? Та й у своїй статті я раджу мати план поведінки на слідстві, але завжди бути готовим змінити його з огляду на якісь нові обставини». Слідчі неодноразово змінювалися, проте витримати інтелектуальний порив Плюща їм було аж надто складно. В один «прекрасний» день 1973 року, Леоніду Івановичу повідомили, що його чекає поїздка в Москву для проведення експертизи в Інститут імені Сербського. Її висновок – діагноз «млявотічна шизофренія». На «лікування» поміщений у Дніпропетровську спецпсихлікарню.

Якщо зазначити, що в психушці було психологічно важко, то це зовсім нічого не сказати. Тут було справжнє земне пекло для здорової людини. Санітарами працювали кримінальники. За будь що пацієнтів карали; найстрашніше – призначення сірки і галоперидолу. Дію другого Плющ описав так: «…один хворий корчився в судорозі, відкинувши голову набік і вирячивши очі; другий висолопив язик і задихався». Але все ж найстрашнішою була сірка, бо ж після її введення в організм температура тіла підіймалася до 40 градусів, місце уколу боліло так, що людина взагалі не могла ані ходити, ані лежати; курс варіювався в залежності від відділу психлікарні, наприклад, у дванадцятому він дорівнював 10-15 уколам, а в дев’ятому - 20-25.

Начальники відділів відзначалися особливою жорстокістю. Наприклад, одну з них хворий іменував Ільзе Кох, за що вона сіла йому на голову; інший назвав «Ремаркою» (бо читала Ремарка), і вона не довго думаючи призначила йому курс галоперидолу. Інша очільниця приписала людині, яка назвала її «гестапівкою», надзвичайно великі дози сірки. Пацієнт кричав від болю всю ніч, і в цьому стані навіть пробував перерізати собі горло уламком скла від розбитого ним вікна (спроби самовбивства були не поодинокими, і каралися надзвичайно жорстоко).

Тодішній стан Леоніда Плюща найкраще описаний ним самим: «Невролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально і емоційно… У дванадцятому відділі мені приписували галоперидол у малих дозах. У дев’ятому відділі я пройшов два курси інсулінотерапії. Після кожної ін’єкції лікарі прив’язували мене до ліжка, немов хотіли викликати інсуліновий шок. Пізніше мені давали великі дози трифтазину, і в таблетках – три рази за раз, тричі на день, – і в ін’єкціях. А коли в мене з’явилося бешихове запалення, то мені давали і уколи пеніциліну.

Хоч я намагався випльовувати таблетки, вони вбивали моє бажання читати або думати, і я швидко втратив зацікавлення політичними справами, потім науковими, а тоді й дружиною та дітьми. Пам'ять моя різко ослабла, і мова стала коротка й уривчаста. З’явились у мене автизм і мізантропія, і я цілими днями лежав на своєму ліжку і пробував спати. У голові лишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам на додатковий вихід до вбиральні. Я навіть не хотів побачень, яких раніше так нетерпляче чекав, бо боявся, що Таня розповість про нові арешти, і не хотів, щоб вона бачила апатію, сонноту й корчі, що їх спричинював галоперидол. Побачення з дітьми були особливо болючі: доводилося штучно всміхатися і намагатися жартувати.

Я все більше боявся, що моя деградація невигойна і що я допоможу своїм катам тим, що збожеволію. Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі, спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство. Я теж тратив волю до життя. Тримався я тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися!»

Ім’я Леоніда Івановича Плюща було відоме світові, каналами самвидаву виливалася інформація і про те, яку хворобу в нього знайшли і в якій установі лікують. Як результат – світом прокотилася хвиля протестів за звільнення відомого математика. Наприклад, Міжнародний конгрес математиків випустив заяву, в якій зафіксована вимога про негайне звільнення «хворого». Усі ці громадські акції привернули увагу керівників комуністичних осередків Франції, Великобританії та Італії. Саме завдяки їм на початку 1976 року разом з сім’єю був вивезений на територію Франції. Саме тут прошов психіатричну експертизу, за результатами якої був визнаний «психічно здоровим».

У 1977 році долучився до лав Закордонного Представництва Української Гельсінської Групи; також всіляко допомагав своїм побратимам – жертвам радянської системи. В цей період він остаточно переглядає свої політичні погляди і стає затятим антикомуністом (проте при цьому залишається марксистом!).

Чоловік занурюється у філологічні питання українського масштабу. Зокрема, він береться за дослідження творчості Т. Шевченка, М. Хвильового, В. Барки, П. Тичини, В. Стуса тощо; також займається загальнокультурними питаннями України, навіть стає автором документальної кінострічки «З Малоросії в Україну». Результати своїх наукових пошуків оформлює в численні статті.

Після проголошення Україною незалежності регулярно відвідує рідну землю. Хотів навіть оселитися тут, проте так і не дочекався обіцяної допомоги з боку української влади. У 2006 році написав відкритий лист тодішньому українському очільнику Віктору Ющенку. У ньому висловив своє шанування його діяльності в період Помаранчевої революції, стосовно спроб повернути історичну справедливість, пам'ять, честь тощо українцям. В цей же час гнівно пише, що не здатен «шанувати людину, яка пропустила до фактичної влади в Україні сили реакції, 5 колону імперії й мафій; людину непослідовну й безсилу». «Недавно Ви нагородили мене, разом з іншими членами УГГ, орденом «За мужність» 1 ступеню. Першою реакцією було викинути цю нагороду, як знецінену Вами й Вашим урядом, знецінену нагородами Сподаренкам й бездарністю Вашого адміністративного апарату, який примудрився навіть не повідомити мене про нагороду офіційно. Я не зробив цього лише з пошани до боротьби УГГ й всього національно-визвольного руху та до Ваших зусиль перебороти антиукраїнську спрямованість Верховної Ради. Але нині, коли Ви так наочно проявляєте свою нерішучість у всіх центральних питаннях державобудівництва, я змушений віддати цей орден Вам. Бо саме Вам не вистачає мужності й мудрості сьогодні, в цей кризовий, вирішальний момент нашої історії…» - так боляче сприймав тодішні українські реалії Леонід Іванович.

Передбачив агресію Росію стосовно Грузії і України, бо ж серйозно досліджував зародження і розвиток фашизму як ідеології. Події Євромайдану і послідуючої кривавої російсько-української війни не залишили байдужим науковця. Не зміг він переглядати всі ці події з екрану телевізора і монітора комп’ютера, і тому приїхав в Україну. «Євромайдан – це щось фантастичне для всієї історії людства. Це щось абсолютно нове. Європеїзм в Європі потрошку затухає, а справжній європеїзм саме у нас. І про це багато хто пише. Захоплення в мене залишається… І я вірю, що ми переможемо».

4 червня 2015 року на 78 році життя Леонід Іванович Плющ помер від раку.

Українська нація дуже багата, бо її представникам є такі неординарні, високоінтелектуальні особистості як Леонід Плющ. Проте дуже жаль, що так часто ці персони відчувають себе непотрібними своїй рідній країні. Я вірю, що настане час, коли українці відкриють для себе всю глибину думки цього визначного науковця, математика і дисидента. Особисто я в цій статті спробувала зробити свій маленький вклад у цю велику справу!

#психлікарня #дисидент #ЛеонідПлющ #Україна #математик