Ярій, душе. Ярій, а не ридай...

Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою.

Розмовляєш по-українськи – й думати починаєш українською мовою

З листа А. Горської до батька

Історія її життєвого шляху вражає, а жорстоке вбивство не крає серця лишень бездушних осіб…

Вона – талановита художниця, турботлива мати, кохана дружина, любляча дочка, справжня подруга. Вона – яскрава зірочка шістдесятництва. Вона – Алла Олександрівна Горська.

18 вересня 1929 року в російськомовній сім’ї Олени і Олександра Горських народилася дочка Аллочка. Батько очолював Ялтинську кіностудію. У 1932 році родина переїхала спочатку до Москви, а через рік до Ленінграду, де Олександр Горський обіймав посаду заступника директора, а потім вже і, власне, директора Ленінської кіностудії.

Глибоко врізалися в пам'ять маленькій дівчинці воєнні роки, бо ж разом із мамою пережила дві страшні блокади Ленінграду. З того часу Олена Давидівна мала певний «блокадний жах у думках про їжу», а Алла дуже неохоче згадувала про той період свого життя.

Післявоєнні роки родини проходили в Києві, де батько працював очільником місцевої кіностудії. Сама Алла Олександрівна закінчила Київську художню школу імені Т. Шевченка, а потім стала студенткою факультету живопису Київського художнього інституту.

«Дорога, люба, хороша Мамусенько», «Дорогий, любимий, єдиний Батьку», «Закривавлене серденько! Заливашенько! Опанасе! Любий!», «Дорогий Любославе, Ластівко!», «Ластівко, Сердушко, Віро»… - такі звертання знаходимо в листах А. Горської до рідних і друзів. Бо ж вона любила життя! Бо ж вона так любила людей!

У 1952 році вийшла заміж за Віктора Зарецького, який в майбутньому стане відомим українським живописцем. Через два роки у пари народився син Олесь. Після заміжжя вона взялася наполегливо вчити українську мову – в цьому їй допомагала Надія Світлична (батько згодом зізнається, що саме Надія Світлична «вкрала» в нього дочку). У результаті колись виключно російськомовна (з особливим ленінградським акцентом) Алла Олександрівна почала послуговуватися виключно українською мовою. Опанас Заливаха якось поцікавився в Алли, чому в неї лишень один син. «Панасе, я не маю часу. Хай буде один, але то буде людина. Мені треба викластися. Я ввійшла, зрозуміла цей український дивосвіт», – такі слова прозвучали у відповідь.

Професійна діяльність у цей період триває: художниця працює в селах Чорнобильського краю (живописні твори – «Прип’ять. Паром», «Хліб», «Абетка» тощо) , створює ескізи до вистав за творами Івана Драча, Миколи Куліша, Михайла Стельмаха, малює портрети своїх побратимів (Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Симоненка тощо), викладає у скульптурних класах Республіканської художньої школи.

У 1960-х рр. жінка активно працює в середовищі дисидентського руху: надає моральну і фінансову допомогу політв’язням, листується з багатьма заарештованими представниками шістдесятництва тощо. Вона стала однією із співзасновниць Клубу творчої молоді, в рамках якого організовувалися літературно-мистецькі вечори, поширювалася література самвидаву тощо. При Клубі була створена спеціальна комісія за участю Алли Горської, Леся Танюка і Василя Симоненка, діяльність якої була присвячена збору інформації про радянські репресії 1930-х рр. Завдяки розповідям безпосередніх свідків тих страшних подій, вдалося виявити поховання біля селища Биківня на околиці Києва. Лесь Танюк пригадує той день: «Ми підійшли поближче, і побачили що діти грають у футбол маленьким черепом, простреленим ззаду… Підійшли ще ближче, бачимо, що на воротах теж стоять черепи. Ще почали придивлятися: все це поле білими кістками засіяне». Активісти не мовчали про свою страшну знахідку – вони написали заяву, так званий, «Меморандум 2», який адресували Київській міськраді. Влада на таку сміливість миттєво відреагувала: Симоненко був фактично забитий до смерті, будинок Танюка обікрали, а Горській почали погрожувати.

У 1964 році до 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка, Опанас Заливаха, Галина Зубченко, Галина Севрук, Людмила Семикіна і Алла Горська закінчили вітраж «Шевченко. Мати» у вестибюлі Київського університету. Проте ректор ВУЗу Швець взяв молоток і власноруч розтрощив його. Вже потім, заднім числом, була скликана спеціальна комісія Спілки художників України, яка визнала, що автори «створили твір, глибокочужий принципам соціалістичного реалізму». За таку «антирадянщину» А. Горську і Л. Семикіну було виключено з лав цієї мистецької структури, а О. Заливаха невдовзі був заарештований.

Сам вітраж представляв собою зображення Т. Шевченка, який однією рукою обіймав скривджену Україну-мати, а в іншій тримав книгу. Доповнював роботу напис: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово».

А. Горська не мовчала, коли в 1965 році Україною прокотилася хвиля арештів інтелігенції. Її неодноразово викликали на розмову з «органами», проте вона завжди трималася мужньо і ніколи не зраджувала своїм поглядам. Більше того, вона написала заяву до прокурора УРСР, в якій наголошувала на антизаконних діях КДБ під час слідства. Не німувала жінка, коли суд заборонив художнику О. Заливасі малювати. Коли її викликали на допит в івано-франківське відділення КДБ у справі історика Валентина Мороза, вона називала слідчого «товариш Баран» (це при тому, що його прізвище Баранов!). Погодьтеся, треба володіти неабиякою відвагою, аби так глузувати з радянської каральної системи!

У 1968 році Алла Олександрівна разом із 138 іншими діячами поставила свій підпис під «Листом 139» - документом, написаним на ім’я Генсека КПРС Л. Брежнєва, Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна, очільника Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного, з вимогою припинення практики політичних репресій. У цей період радянськими спецслужбами була вигадана легенда про те, що в Україні начебто діє терористична бандерівська організація, фінансована з-за кордону. Саме Аллу Горську було поміщено на її керівний щабель.

Вранці 28 листопада 1970 року Алла Олександрівна поїхала до свого свекра в місто Васильків, під Києвом. Звідти вона планувала перевести до Києва швейну машинку «Зінгер». Сама художниця не шила, проте оскільки машинка була виготовлена ще на початку XX століття, тому вважалася сімейною реліквією. Але ні того, ні наступного дня жінка не повернулася додому. Спочатку Віктор Іванович не надав цьому особливої уваги, бо ж знав характер своєї жінки, яка могла залишитися у Василькові у справах, наприклад, для допомоги свекру по господарству. 30 листопада чоловік намагався зв’язатися з батьком телефоном, проте коли листоноша приніс виклик на розмову, йому ніхто не відкрив двері. Не гаючи часу, ввечері, Зарецький сам виїхав до Василькова, де побачив хату з вимкненим світлом. З другої спроби йому вдалося вмовити міліціонера піти з ним оглянути помешкання. Проте відкривати хату він навідріз відмовився. Збентежений чоловік приїхав назад в Київ, і розповів про ситуацію близькій подрузі Алли – Надії Світличній. Вже наступного дня вона разом з Євгеном Сверстюком була у Василькові. Про канву наступних подій у своїх спогадах згадує Олесь Зарецький: «Спочатку вони обійшли сусідів, були в лікарні, а в міліції їм довелося виявити неабияку настирливість, поки вони домоглись, щоб ті відкрили хату. Міліціонер це зробив дуже швидко, маючи зв’язку ключів. У хаті ніщо не викликало підозріння – ніби тут живуть люди і їх просто немає вдома. Хотіли вже йти, але Надійка сказала, що в хаті мав би бути льох. Льох був у кухні глибиною близько півтора метра, невеличкий. Міліціонер сам його відкрив. Раптом став збудженим і відсторонив їх від льоху. Сверстюк бачив тіло, але впевненості в тому, хто це, в нього не було – бачив тільки голову з білим волоссям». Дуже швидко стало зрозуміло, що Аллу Горську таки вбито – удар був нанесений тупим важким предметом (найчастіше фігурує сокира) по потилиці, в результаті чого в неї був констатований перелом основи черепа.

У вбивстві, як не дивно, зразу обвинуватили Віктора Зарецького; протягом двох днів він був під арештом; мотив вбивства – ревнощі або необхідність убивства дружини через коханку, якою нібито була Надія Світлична. Але незабаром перекваліфікували справу так, що винним став уже свекр Іван Зарецький. Цікаво, що його тіло з відрізаною потягом головою було знайдене 29 листопада на залізничній станції Фастів-2, що розташована в 35 кілометрах від його місця проживання. Слідство швидко закрило справу. За його версією І. Зарецький «…дуже негативно ставився до Горської, зневажав її за те, що вона не приділяла уваги сім’ї. В середині 1970 року у нього виник намір здійснити вбивство Горської. Для реалізації цього наміру він придбав кілька сокир і рідину для виведення плям крові». Потім він її таки вбив, і сам наклав на себе руки. Але рідні й родичі відмовлялися вірити в це, бо ж занадто багато було важливих моментів, на які слідство просто закрило очі. Взяти хоча б для прикладу те, що 69-річний дідусь, який пережив інфаркт, навряд чи міг нанести такий сильний і професійний удар; не був допитаний ні один із чотирьох чоловіків, які ввечері 27 листопада були в гостях у В. Зарецького, не була проведена трасологічна експертиза крапель крові, яка допомогла би встановити положення жертви в момент нанесення удару тощо.

7 грудня 1970 року Алла Горська була похована на Берковецькому кладовищі в Києві.

Олексій Зарецький звертався до Генерального прокурора України Віктора Шишкіна, голови СБУ Євгена Марчука, до президентів Леоніда Кучми і Віктора Ющенка з вимогою відновити розслідування справи стосовно вбивства його матері. Проте до сьогоднішнього дня всі його спроби закінчилися безрезультатно.

Є символи, фетиші, які неодмінно асоціюються з конкретними особистостями. Говорячи про Аллу Горську, потрібно пам’ятати про калину, жмут якої, за спогадами Михайлини Коцюбинської, вона тримала на похоронах Василя Симоненка. Невіддільна Алла Олександрівна була з нею і після смерті: до будинку у Василькові, де загинула українка, було прикріплено кілька кетягів червоної калини (сусідка Оксана розповідала в 1992 році, що тепер вона розуміє це як символ крапель невинно пролитої крові, а тоді в неї було відчуття, що мітять житла приречених), вінок із терну з кетягами калини увінчував портрет художниці на її похоронах. Син художниці пригадував слова батька в той день: «Мені прикололи до пальта калину, я її з’їв, Алла жива». Чоловік до самої своєї смерті у 1990 році не міг змиритися з втратою коханої дружини…

Не забув про калину і Василь Стус у своєму вірші, продекламованому над могилою А. Горської:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай - червону тінь калини

на чорних водах - тінь її шукай,

де жменька нас. Малесенька шопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров - така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

Алла Олександрівна Горська своїм власним життям довела, що спізнати неньку-Україну ніколи не пізно! І не важливе ні походження родини, ні мова, яка в ній панує, бо ж секрет абсолютно не в цьому. Секрет – це щире бажання, нестримна жага і непереможне поривання зануритись у прекрасний український простір!

Не байдужійте до України!!!

#дисидент #шістдесятництво #АллаГорська #художниця