Донецький. Нетихий

Якщо сьогодні поступлюся в цьому – завтра завимагають ще чогось. Це принцип. Один відступ від принципу поставить тебе у ряд безпринципних, яким «несть ліку і числа»

О. Тихий

Кожна людина обирає свій життєвий шлях. Хтось готовий зраджувати своїм поглядам задля збереження посади, а для когось неможливим видається життя поза рамками чесності з самим собою. Саме до другого типу належить Олекса Тихий – людина колосальної сили духу, інтелектуал, невтомний борець за справедливість і просто справжній українець – гідний син своїх батьків і своєї Батьківщини.

Народився Олексій (Олекса) Іванович Тихий 27 січня 1927 року в невеличкому хуторі Їжівка (біля Дружківки) на Донеччині. Навчався в Запорізькому сільгоспінституті, Дніпропетровському інституті інженерів транспорту та Московському державному університеті імені М. Ломоносова. Надалі працював на вчительській ниві, викладаючи школярам українську мову і літературу, біологію, історію, фізику тощо.

Розумів цинізм «виборчої» системи СРСР. «Який може бути вибір, коли кандидат один?» – пролунало з вуст молодого, 21-річного, Олекси Івановича у 1948 році. За таке логічне запитання Сталінський трибунал виніс йому вирок – 5 років позбавлення волі, який, одначе, пізніше був замінений на умовний термін.

Страх бути покараним не переважав над правом на вільне вираження своїх поглядів. Таким був він, Олекса Тихий. Коли в 1956 році військові контингенти СРСР і інших держав Організації Варшавського договору були направлені на придушення опору угорських повстанців (в результаті цього, з угорської сторони 2652 особи загинули і більше 19000 були поранені), він надіслав лист до ЦК КПРС, в якому засудив таке нахабне втручання у внутрішні справи незалежної держави. На цей раз, на таке вільнодумство радянська влада очі не закривала. Тому й не дивно, що в лютому 1954 року правозахисник був заарештований і вже незабаром засуджений до 7 років таборів та 5 років позбавлення громадянських прав. У вироку судової колегії в кримінальних справах Сталінського обласного суду знаходимо й такі причини запроторення за ґрати, зокрема: «11 лютого 1957 року в присутностi викладачів Олексiїво-Дружкiвської середньої школи робiтничої молодi висловлював антирадянськi погляди, заявляючи, що радянська школа, начебто, зайшла в тупик i що комунiзм в СРСР не будується»; «в час бесiди в Костянтинiвському РК КПУ, на яку був викликаний 12 лютого 1957 року, Тихий також висловив свої антирадянськi погляди на ряд полiтичних питань, зокрема заявивши, що комунiзм в СРСР ми не будуємо, а що будуємо, вiн, Тихий, й сам не знає, що в колгоспах i радгоспах трудящi перебувають у злиденному станi»; «вибори до Рад депутатiв трудящих називав комедiєю, говорив, що демократичний централiзм у теперiшнiй час нiчим не виправданий i несумісний з демократiєю, що демократiї в Союзi РСР зараз немає, а є вона тепер нiбито у Францiї та iнших державах» тощо.

Вийшовши на волю у 1964 році, був позбавлений можливості фахового працевлаштування, тому змушений був заробляти на хліб працюючи пожежником, механіком, вантажником, кочегаром тощо. У цей же час, Олекса Тихий продовжував писати на актуальні теми тогочасної дійсності («Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», «Вільний час трудящих» тощо). У 1973 році правозахисник адресував лист до Президії Верховної Ради УРСР – «Думки про рідний донецький край». В ньому він відкрито і нелукаво описав істинну ситуацію з рівнем українізації на Донеччині.

«Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині. Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

І чи не злочином годилося б кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом.

Але Олекса Іванович не закликав до створення умов зверхності української мови і культури. Ні. З цього приводу він пише: «Я за те, щоб українські хлопці та дівчата вчились у Москві, Тбілісі, Ризі, у Парижі чи Лондоні. Хай би знали різні народи, їхні мови, культури та несли свої надбання рідному народові, як то робили Т. Шевченко, М. Лисенко, І. Франко, Расул Гамзатов, Ганді, Хо Ші Мін та багато інших передових діячів українського та інших народів. Вони пізнавали чужу, часом вищу, культуру, щоб нести свої знання рідному народові, підносити його культурний, суспільно-політичний та науково-технічний рівень.

Я й за те, щоб у донецьких вузах навчалися росіяни, грузини; в'єтнамці, юнаки та дівчата інших народів. Це зближує народи, взаємозбагачує їх. Але вони у вузах Донеччини повинні вчитись українською мовою. Тільки тоді вони одержать не лише знання за фахом, а й пізнають наш народ, його культуру, його звичаї та понесуть свої знання про Україну своїм народам.

Тільки жалюгідним покидькам байдуже, де жити, кому служити. Вони за гроші готові продати і рідну неньку. Справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя і в міру сил та можливостей працює для нього. Яскравим прикладом цього можуть служити вірмени всього світу, особливо їхня інтелігенція».

Але не дивлячись на весь сум, автор зізнається в своїй безмежній любові до своєї маленької батьківщини: «Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови…».

О. Тихий уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ», а також працював над створенням словника мовних покручів (невідповідні нормам української літературної мови слова).

1 серпня 1975 року 33 європейські держави (у тому числі, і СРСР), США і Канада у фінській столиці підписали документ надзвичайної ваги – Гельсінський заключний акт. З-поміж усього іншого, документ задекларував й 10 принципів, якими держави-підписанти зобов’язувалися керуватися у своїх подальших взаємовідносинах. Для радянських правозахисників особливо важливим став принцип «поважання прав людини та основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань». Саме тому, 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (коротко – Українська Гельсінська група), одним із співзасновників якої і став Олекса Тихий.

Така громадська активність була, звичайно, не до вподоби радянській тоталітарній системі. Саме тому, вже в січні 1977 року Олекса Іванович був заарештований і засуджений (так звана, справа Руденка-Тихого) за статтями 62 «Антирадянська агітація та пропаганда» і 222 «Незаконне зберігання зброї» Кримінального Кодексу УРСР до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. На суді він заявив: «…Винуватим себе не признаю нi за єдиним пунктом звинувачення. Я не шовiнiст, не нацiоналiст, не людоненависник».

Покарання «особливо небезпечний рецидивіст» відбував в Мордовії, в селі Сосновка в таборі ЖХ 385/1. Тут неодноразово оголошував голодівки як акт протесту проти існуючих тут нелюдських умов і різного роду несправедливостей. В таборах в’язням не дозволялося мати вуса, проте Олекса Тихий рішуче відмовлявся збривати їх. «Підганяють наш козацький рід під свій копил», - так пояснював свою позицію правозахисник.

Влітку 1978 року його помістили в карцер, де він голодував протягом 52 днів (тоді він схуд до 40 кг!) і звідти потрапив до лікарні. Восени того ж року чоловік не вживав їжу 16 днів, і змушений був припинити розпочату акцію з причини виразкової кровотечі. Терпів страшний біль 18 годин; тиск був на рівні 70/40. Табірна адміністрація спробувала схилити чоловіка у такому хворобливомі стані до співпраці, запропонувавши написати покаянну заяву, проте Олекса Іванович навідріз відмовився. За це, хірург зшив йому шлунок у вигляді «піскового годинника», що, звичайно, нагадувало про себе страшними болями під час кожного прийому їжі. Про стан здоров’я правозахисника згадував його побратим В. Овсієнко: «Вийдемо на прогулянку в той дворик, а він, отакий, зранений, стане в кутку на голову і стоїть так довго-довго. Каже, це корисно для кровообігу – раніше займався йогою. А ходив уже зігнувшись. У тому дворику більше лежав на лавці або й на снігу, підібгавши ноги під груди». «Якщо я помру, то муситимуть пом'якшити режим, вам буде легше» - так відповідав Олекса Іванович друзям-політв’язням, які вмовляли його берегти своє й так слабке здоров’я.

Світова спільнота була поінформована про боротьбу дисидентів, у тому числі і Тихого, у таборах. Зокрема, Міжнародна Амністія, в 1978 році закликала до проведення широкомасштабних акцій на захист голодуючого Олекси Івановича.

Тут, у таборах, Олекса Тихий знайшов багато однодумців, познайомився з відомими людьми. У співавторстві з Василем Романюком (майбутнім Патріархом Київським і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату) написав статтю ««Історична доля України. Лист українських політв'язнів. Спроба узагальнення»». У ній знаходимо такі слова: «Досвiд показує, що й один у полi воїн. Будь-який арешт, трус, навiть просто виклик до КДБ або прокуратури за iншодумання збуджують думку багатьох людей, показуючи, що вiдважне, правдиве слово знаходить вiдгук у серцях сотень, а iнодi i тисячiв i бiльше чесних людей, що слово для КДБ страшнiше вiд найдосконалiших вiйськ, сучасної воєнної технiки, водневої i невтронної бомби. До людей, якi, переборовши страх, говорять рiдною мовою, вiдстоюють права свого народу на життя, свободу, традицiї, культуру, економiчний розвиток, поряднi i чеснi громадяни вiдносяться з пошаною».

У 1979 році 19 політв’язнів (у тому числі, і О. Тихий) написали звернення до ООН під назвою «Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійності». У цьому документи дисиденти сміливо висловлюють своє бажання: «Звертаємося до Генерального секретаріату ООН та урядів суверенних держав-учасників ООН, із закликом включити українське питання в порядок денний нарад наступної сесії Генеральної Асамблеї ООН та вжити всіх заходів для прискорення звільнення України від російської окупації».

Цікавим було те, що на президента Світового Конгресу Вільних Українців політв’язні поклали відповідальну місію - саме він повинен був виконувати дипломатичні та інші функції, задля реалізації процесу виходу України зі складу СРСР, до якого, власне, і прагнули автори цієї петиції.

Після ліквідації табору в Сосновці, Олекса Тихий опинився в селі Кучино, Чусовського району, Пермської області в таборі ВС 389/36-1. Тут протестний рух не збавляв обертів, і це, звичайно, ще більше підірвало здоров’я Олексія Івановича. Його забрали до лікарні, зробили кілька операцій, після яких в’язень сумління практично нічого не міг їсти, в нього виникли спайки кишок. На останнє побачення з рідними у квітні 1984 року чоловік, який на той момент важив лишень 40 кг (це при зрості 178 см!), прийти самостійно не зміг, тому його привели попід руки. «Пам’ятайте Нагірну проповідь» - сказав на прощання Олекса Іванович. 6 травня 1984 року він помер у тюремній лікарні. Поховали його під номером 7. І спочивало його тіло біля могили начальника цього ж табору Долматова.

Син Олекси Івановича Володимир на своє прохання про перевезення тіла батька в рідну країну чув таке: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи».

Все ж багато довелося пройти інстанцій, подолати численні перешкоди синові, задля того, аби тіло батька таки повернути на Батьківщину. І, нарешті, 19 листопада 1989 року відбулося перепоховання істинних синів України – Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Про той день у своїх спогадах згадує багаторічний політв’язень Василь Овсієнко: «Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва. Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками».

У березні 1990 року дерев’яні хрести, які були встановлені на могилах трьох патріотів, були спалені. Імена винних не знаємо й дотепер… У 1993 році на їх місці з’явилися козацькі хрести з пісковика.

Указом Президента України В. Ющенка № 937/2006 від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Багата наша Україна-ненька на ідейних особистостей, і Олекса Тихий цьому яскравий приклад. Мені так би хотілося, аби переважна більшість дійових осіб авансцени українського політикуму були такими як він. І я вірю, що так буде. А поки що, давайте ж надихатися принциповістю і надзвичайним рівнем національної самосвідомості дисидентів – людей з великої літери «Л»!

#Україна #Донеччина #дисидент #ОлексаТихий #патріотизм