Крик душі і серця

Скільки разів кожен із нас чув слово «відповідальність»? Багато, звичайно, дуже багато разів. А скільки разів кожен із нас був свідком реального перетворення словесних форм у площину виконання? Погодьтеся, це було набагато рідше.

Мене, як громадянку України, не може не гнітити той факт, що в нашій країні найбільш катастрофічна ситуація з відповідальністю існує саме в політичній сфері – в тій царині, де, здавалось би, повинні працювати найкращі представники української нації, гідні репрезентанти голосу народу. «Але маємо те, що маємо», - як казав Леонід Макарович. Проте це зовсім не означає, що ми повинні миритися з цим. Ні, навпаки, нам слід боротися за те, щоби нам було не соромно за наших можновладців.

Я розумію, що увійти в історію України в якості єдиного (станом на сьогоднішній день) президента, обраного в першому турі, надзвичайно приємно. Я розумію, що підписувати економічну частину Угоди про Асоціацію України з Європейським Союзом ручкою, якою мав це зробити В. Янукович 29 листопада 2013 року, символічно. Я розумію, що виступати протягом 42 хвилин у Конгресі США і переривати свою промову 25 разів через гучні оплески американських політиків, почесно… Я все це прекрасно розумію. От тільки я не можу ніяк осягнути розумом чому до сих пір не покарані вбивці Небесної Сотні. Я не можу осягнути розумом чому «антитерористична операція не може і не буде тривати 2-3 місяці; вона повинна і буде тривати години», але насправді продовжується й донині. Я не можу осягнути розумом, чому жоден високопосадовець Міністерства оборони не покараний за загибель солдат під Іловайськом, Дебальцево тощо? Я не можу осягнути розумом, чому солдати української армії, які беруть участь у бойових діях, не отримують обіцяних 1000 гривень в день. Я не можу осягнути розумом, чому президент не продав свій бізнес (більше того, він процвітає в самій країні-окупанті – Російській Федерації). Я не можу осягнути розумом, чому президент сів за стіл переговорів з терористами, хоча давав слово цього не робити… І таких «не можу осягнути розумом» набереться ще десятки, якщо навіть не сотні! І стосуються вони не лишень очільника нашої держави, адже «уряд політичних камікадзе», який голосно заявляв, що «готовий до найрадикальніших, самих жорстких і найефективніших реформ в країні, яких вимагає сьогодення», дуже далекий до виконання своєї місії. А що вже казати про проект «Стіна» або обіцяну стабілізацію курсу гривні… А як там ситуація навколо виконання Коаліційної угоди, згідно якої 17 реформ повинні бути зреалізовані силами спочатку п’яти, а тепер вже чотирьох (після виходу з коаліції «Радикальної партії Олега Ляшка» 1 вересня 2015 року) політичних партій – «Народним фронтом», «Блоком Петра Порошенка», «Самопоміччю» і «Батьківщиною»? А яким же пацифістським намагається бути «Опозиційний блок» і велика частина позафракційних політиків – ті ж самі депутати, які за помахом «чечетовської» руки так дружно давали зелене світло на розстріл євромайданівців!

Я не вірю в те, що всі обіцянки політиків будуть виконуватися, принаймні в нашій державі на цьому етапі її розвитку. Але мені б так хотілося бачити паростки звичайної відповідальності за свої слова і вчинки. Навіть якщо це стосується надважливої реформи, на яку так довго очікує народ, або закону, причину прийняття якого цей же народ не розуміє – чиновнику, вийди і поясни людям,чому ця чи інша реформа не реалізована, або з якою метою ти здійснюєш той чи інший крок. Бо ж так ганебно, і, в той же час, цинічно виглядала поведінка політиків навколо трактуванні трагічних подій «чорного понеділка» - 31 серпня 2015 року – під Верховною Радою України. Коли глава країни голосно заявляє з екранів телевізорів про «атаку на Президента і Верховного Головнокомандувача країни», про те, що «хтось замість того, щоб зайняти позицію, став у позу – красиву, але цинічну і небезпечну для країни», про те, що «хтось повівся не як державні діячі, а як егоїстичні політикани, які не бачать далі 25 жовтня», про те, що «події, які після голосування розгорнулися під Верховною Радою, ніяк інакше, як ударом в спину не можна назвати» тощо. Коли очільник виконавчої гілки влади говорить про «політичні сили, які пришли не захищати, а ґвалтувати Конституцію», про те, що ці сили «по суті, гірші, ніж російські бандити і терористи на Сході», про те, що «так звані, проукраїнські політичні сили намагалися відкрити другий фронт всередині країни» і т.д.

Красиві слова, погодьтеся. От тільки вони не мають ані найменшого натяку на відчуття особистої відповідальності за ті криваві події. А жаль…

«Є старе прислів’я про те, що в перемоги тисячі батьків, а поразка – завжди сирота. Я – відповідальний чиновник», - ці слова пролунали з вуст Дж. Кеннеді в телезверненні до американської нації 21 квітня 1961 року. Це був день, коли в Адміністрації 35 президента США не залишилося ані краплинки сумніву – операція в затоці Свиней провалилася, і США змушені змиритися з результатами Кубинської революції.

Я вірю, що колись такими сміливими у своїх висловлюваннях будуть й наші можновладці. Але це буде колись, а зараз «маємо те, що маємо».

P.S. Скількох помилок не припустився би президент П. Порошенко, його майбутні мемуари користуватимуться значним попитом. Особисто я переконана в цьому. А Ви?

#політика #Україна #президент #уряд #НебеснаСотня #війна #солдати #відповідальність