Луганське "вусате сонечко"

Я вбивця? Злодій? Ґвалтівник? Варнак?

На сон грядущий вистрашений страхом,

Я не тремчу, як лист, перед Аллахом.

Я дисидент? Амінь, хай буде так. І. Світличний

Є. Сверстюк іменував його «світличником», В. Стус – «доброооким», М. Горбаль – «володарем духу і королем спокою», а М. Горинь – «архітектором шістдесятницького руху». У табірному середовищі його нарекли тривіально, але від того не менш шляхетно, – «табірна совість».

20 вересня 1929 року в невеличкому селі Половинкине на Луганщині з’явився на світ він – виразний український поет, перекладач, літературний критик, дисидент Іван Олексійович Світличний. У 14-річному віці він намагався знешкодити нацистську військову машину, але вибуховий механізм здетонував у його руках. Лікарі хотіли ампутувати по чотири пальці на кожній руці, однак матері вдалося вмовити їх залишити обрубки всіх. Пізніше І. Світличний зізнається, що саме тоді мати народила його вдруге.

Майбутній поет не впав духом, його фізичне каліцтво не стало на заваді його саморозвитку – він навчився писати, закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу і отримав диплом з відзнакою по закінченню філологічного факультету Харківського університету імені М. Горького (нині – Харківський національний університет імені В. Каразіна). Незабаром І. Світличний став аспірантом Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР і написав (проте не опублікував із причини власного незадоволення якістю роботи) дисертацію. Цікавою, однак, видається оцінка цього доробку його науковим керівником, академіком О. Білецьким, який вважав, що «…текст кандидатської роботи з незначними доробками можна захищати як докторську дисертацію». У цей самий період, Іван Олексійович розпочинає свою діяльність в якості літературного критика та перекладача (в першу чергу, з французької та слов’янських мов).

Івана Світличного впевнено можна назвати харизматиком – людиною, відміченою печаткою Бога. Він – особистість, яка вабила, притягувала, манила до себе. Доброта, іскристе почуття гумору, порядність, світлість (не дарма ж мав таке прізвище!), і при цьому міцність власних антирадянских переконань – це ті якості, на яких акцентують увагу побратими, щораз згадуючи про нього. Надзвичайну людяність і щирість цієї людини демонструє той факт, що він є автором дитячих віршів.

Київське помешкання родини Світличних на вулиці Уманській було постійним місцем зустрічей найбільш неординарних персон того часу – В. Стуса, І. Дзюби, А. Горської, М. Коцюбинської, Є. Сверстюка, Л. Костенко, Г. Севрук тощо. (До речі, сестра поета – Надія Світлична – також яскрава представниця дисидентського руху). Якось Є. Сверстюк згадував про своє знайомство з В. Симоненком біля Київського будинку вчителя. І от коли виникло питання про те, в якому місці вони могли би посидіти і поспілкуватися, то не вагаючись обрали квартиру І. Світличного, в якій завжди були раді таким талановитим гостям! Окрім цього, Іван Олексійович по праву вважається одним із натхненників і фундаторів Клубу творчої молоді, навколо якого і гуртувалися шістдесятники.

З усього середовища цієї творчої генерації, лише у Світличного був магнітофон «Весна», завдяки записам якого ми і сьогодні можемо почути авторські читання віршів В. Симоненком, В. Стусом та іншими літературними діячами того часу. Саме завдяки старанням Івана Олексійовича, за кордоном були опубліковані щоденникові записи передчасно померлого В. Симоненка – «Окрайці думок».

Та не дрімав КДБ, бо вже у вересні 1965 року були заарештовані провідні діячі дисидентського руху – І. Світличний, О. Заливаха, М. Горинь, М. Масютко і Я. Менкуш. Глибоке враження цією знайшло своє відображення в акції протесту, яка мала місце 4 вересня на презентації фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків».

Саме в цей період Леоніда Світлична (дружина поета) запропонувала В. Стусові заночувати в робочому кабінеті їх з Іваном Олексійовичем квартири, бо ж знала, що він не мав власного житла й тому постійно скитався по знайомих. І це були б не радянські органи державної безпеки, якби не використали цей життєвий епізод для шантажу взятого під варту І. Світличного. Але своєї цілі слідчі КДБ не досягнули, бо ж поет заявив про повну довіру до своєї дружини.

Вже у грудні 1965 року біль розлуки В. Стуса з найліпшим другом вмістився в такі віршовані рядки:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

їй-бо, не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев'яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право – надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість – тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

30 квітня 1966 року І. Світличного звільнили як «соціально безпечного».

Та не довго тривало життя на волі, бо ж уже 12 січня 1972 року поет зазнав повторного арешту і за статтею 62 Кримінального Кодексу УРСР «Антирадянська агітація та пропаганда» отримав вирок – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Селища Всесвятське і Кучино Пермської області стали місцем табірного утримання поета. Саме він був ініціатором практично всіх акцій протесту, зреалізованих тут. Іван Олексійович неодноразово оголошував голодування, найдовше з яких, у часовому вимірі, тривало протягом 56 днів. За цей період його маса тіла зменшилась з 70 кг до 44 кг.

Саме тут, у таборі, засуджений до 7 років таборів 25-річний психіатр С. Глузман познайомився з 43-річним І. Світличним. У своїй книзі «Малюнки по пам’яті або спогади відсидента» Семен Фішельович пише: «Іван Світличний, український письменник, по-європейськи освічений інтелігент, навчав мене в таборі мудрості. В якій було все: і вміння бути щирим з собою до кінця, і вміння чинити опір злу, і вміння слухати і чути інших… Якщо уподібнити те суворе життя табору ВС 389/35 духовній академії, то був в академії ректор – Іван Світличний».

Багаторічний політв’язень З. Антонюк був також вражений особистістю Світличного: «І ось нарешті стою такий національно свідомий та вишколений перед зовні непоказним, щуплої будови вихідцем із русифікованого Донбасу. І куди поділася ота моя національна вишколеність! Бо одразу відчув, що насправді перебуваю тільки на перших щаблях вишколювання духовного, в якому національне природно вплетене в мозаїку вселюдського».

У цей період Іван Олексійович хоча й мав серйозні проблеми зі здоров’ям (постійні спазми судин мозку, важка форма жовтухи тощо), проте не покладав рук і продовжував працювати на літературній ниві, зокрема, укладав словник синонімів української мови, віршував (пізніше, ці вірші стануть складовими частинами збірки «Ґратовані сонети»), перекладав; саме за його ініціативи створювався літопис політв’язнів, який містив у собі конкретні факти радянського табірного життя. І. Світличний був неформальним лідером тутешніх в’язнів сумління, саме через нього проходила вся табірна інформація («ксиви»), яка потім друкувалася в самвидаві.

Каліцтво Івана Олексійовича під час відбування покарання неодноразово ігнорувалося, адже від чоловіка вимагали виконання норми праці такої ж, як і від інших засуджених. Одного разу політв’язні, як згадує І. Калинець, вдалися до такого способу висловлення спротиву цьому: вони обвели покалічену руку поета на аркуші паперу, і передали його за межі зони. Таким чином, вони прагнули донести світові кричущий цинізм радянської табірної системи.

Заслання поет відбував в Горно-Алтайській області, в селищі Усть-Кан, де працював спочатку сторожем, а згодом палітурником у бібліотеці. Тутешній високогірний клімат у купі з підвищеним рівнем радіації скоро далися взнаки – у І. Світличного загострилися проблеми з нирками, стався інсульт, він пережив клінічну смерть і залишився на все останнє життя інвалідом першої групи. У ці страшні роки поряд з ним завжди була вірна дружина – Леоніда (у середовищі друзів – просто Льоля), яка приїхала до чоловіка на Алтай, працювала тут, доглядала і дарувала йому свою ласку і тепло. На стіні їх кімнати в гуртожитку висіла карта СРСР, на якій були зроблені позначки – місця перебування друзів і побратимів. «Ти дивись, Льолю, українці окупували весь Сибір!» – жартував Іван Олексійович. (До речі, на думку С. Глузмана, близько 40% усіх радянських в’язнів були вихідцями з України).

Відбувши весь термін заслання, в 1983 році сім’я Світличних повернулася до Києва. Та займатися плідною літературною та громадською діяльністю І. Світличний вже не міг за станом здоров’я. За 3 роки до своєї смерті він був паралізований і втратив здатність говорити. 25 жовтня 1992 року о 17:45 поет відійшов на той світ.

Про останні життєві хвилини Івана Олексійовича його дружина написала так: «Останнім, що почув Іван від мене, був присвячений йому вірш В. Стуса «Не можу я без посмішки Івана…». Іван заплакав, стис мою руку… через 15 хвилин він знепритомнів».

Похований на 33 дільниці Байкового кладовища в Києві у вишиванці, подарованій йому В. Стусом. На могильному хресті висічений напис: «Він був світильником, що горів і світився».

У 1994 році посмертно нагороджений Державною премією України імені Тараса Шевченка за збірник поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».

Нині, в історичний момент зіткнення українських військ з російськими окупантами в кривавій боротьбі за володіння і контроль над Луганською та Донецькою областями, вкрай важливо пам’ятати про тих постатей, хто ціною власного життя доводив (і доводить!), що «Донбас – це Україна». У XXI столітті – це, безперечно, наші воїни, а от у XX столітті одним із них, безсумнівно, був Іван Олексійович Світличний.

#ІванСвітличнийдисидент #дисидент #Україна #поет #Луганськ