Оголений нерв Донецького краю

Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас

В. Стус

Кожна країна повинна мати своїх героїв – особистостей, національна велич яких не підвладна часу. Вони – обов’язковий елемент, той маленький, але такий необхідний гвинтик, завдяки якому державний механізм постійно знаходиться в робочій кондиції.

Дана проблематика вкрай актуальна для нашої молодої держави, яка, хоч і

де-юре з 1991 року, проте фактично, лишень зараз – в умовах кровопролитної війни з Російською Федерацією – утверджується як істинно незалежний суб’єкт міжнародних відносин.

4 вересня 2015 року фіксує 30-річчя з дня загибелі видатного українського поета, перекладача, правозахисника Василя Семеновича Стуса – людини з непохитною жагою до справедливості і правди; людини, яку по праву охрестили Шевченком XX століття; людини, життєві і творчі грані якої гідні не однієї сотні сторінок; людини, яку хтось занадто ідеалізує, а хтось надміру критикує… Але головне те, що вже стільки років цей титан української нації цікавить, хвилює і не залишає абсолютно нікого байдужим до своєї персони!

Прийшовши в наш світ у день Різдва Христового в далекому 1938 році на Вінниччині, Василь Семенович ніби увібрав у себе риси зовнішності Сина Божого (про це, до речі, неодноразово розповідали його сокамерники у своїх багаточисельних спогадах), та й спорідненість їх страдницьких доль відразу впадає в око. З двохрічного віку життєва стежка майбутнього поета пролягла в місто Сталіно (сучасний Донецьк), де він із срібною медаллю закінчив місцеву школу, а пізніше – з відзнакою Сталінський державний педагогічний інститут (нині – Донецький національний університет). Працював учителем української мови та літератури спочатку в селі Таужне на Кіровоградщині, а незабаром – у місті Горлівка на Донеччині. Але судилося поетові спізнати нестерпний біль, бо ж українська мова була тут далеко не в пошані. Та і як же можна залишалися спокійним, коли на твоє україномовне звернення місцеві шахтарі реагують так: «Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Что ты говоришь «дайте на перше», «дайте на друге»… Ты что, сука, не можешь по-человечески сказать?».

Не стерпіла ранима душа поета, й викристалізувалися ці страждання у вірш «Ти що казав? Зараза – що казав?».

Вже незабаром, у листі до А. Малишка, він напише: «На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити».

У 1963 році В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури імені Т. Шевченка Академії наук УРСР. Обрана ним спеціальність – «Теорія літератури», кандидатську дисертацію почав писати на тему «Джерела емоційності поетичного твору».

І ось нагрянув 1965 рік, який болісно вдарив В. Стуса, бо ж радянською Україною прокотилася хвиля репресій, яка не оминула його близького друга, його «вусатого сонечка» – І. Світличного. «Хто проти тиранії – встаньте», – як грім серед ясного неба пролунав Стусів баритон 4 вересня того ж 1965 року на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». За таку сміливість, поет був миттєво виключений з аспірантських лав.

Перша збірка поета «Зимові дерева», завдяки каналам самвидаву, була надрукована брюссельським видавництвом у 1970 році. У ці ж роки В. Стус написав і свою грунтовну працю «Феномен доби» (Сходження на Голгофу слави), яка присвячена еволюції творчості П. Тичини. Зокрема, в ній він називає останнього «жертвою сталінізації» і констатує його трагічну долю, бо ж «…віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням». Така смілива антирадянська позиція не залишилася не поміченою у владному середовищі, про що свідчить майбутній розвиток життєвих подій поета.

Саме тому вже 12 січня 1972 року Стус був заарештований, а вже у вересні того ж року за статтею 62 Кримінального Кодексу УРСР «Антирадянська агітація й пропаганда» був засуджений до 5 років таборів та 3 років заслання. Проте навіть в ув’язненні поет «голови гнути не збирався». У 1975 році побачила світ його гостро критична стаття, в якій він «…обвинувачував КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську в тому, що вона зробила український народ і без’язиким, і безголосим». Репресії 1972-1973 рр. були названі ним «судом над людською думкою, над проявами синівської любові до свого народу».

У 1975 року В. Стус був на крок від смерті через раптове загострення виразки шлунку – внутрішній крововилив. Табірна адміністрація не надавала необхідну медичну допомогу, й тільки після оголошення голодівки С. Шабатурою, І. Сеник, І. Калинець, Н. Світличною і Н. Садунайте чоловіка перевели до лікарні. Незадовільний стан здоров’я поета намагалися використати кедебісти – вони чинили спроби схилити його до співпраці, проте всі вони виявилися марними.

Систематично табірні наглядачі відбирали практично всі результати праці Стуса – як переклади, так і власну поезію. Накоплена роками лють вмістилася в заяві до Президії Верховної Ради СРСР від 1 серпня 1976 року, в якій чоловік відмовлявся від радянського громадянства. «Я заявляю: залишатися підданим СРСР я більше не вважаю можливим для себе, і тому прошу виселити мене за границі країни, в якій мої права людини нахабно знехтувані». Вдруге аналогічна заява була написана наприкінці 1978 року. У ній Василь Семенович проголошував: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною й її елементарними правами, проти мого рабства». Влада назвала ці заяви «наклепами, за які Стуса треба судити».

Після відмови начальства відпустити його до смертельно хворого батька Семена Дем’яновича, Стус відмовився від вживання їжі і почепив на двері своєї камери напис: «Прошу не заважати. Голодовка з вимогою надати змогу поховати батька». І свого він досяг – через тиждень поет таки отримав можливість побачити тата, проте, на жаль, вже тільки в домовині.

У 1979 році Стус повернувся до Києва, де працював формувальником на Заводі імені Паризької Комуни, а пізніше – намажчиком на взуттєвій фабриці «Спорт». Ставши свідком арештів найактивніших учасників Української Гельсінської групи, промовчати, залишитися байдужим і прийняти таку несправедливість як даність, він просто не зміг. Саме в цей момент поет свідомо вступив до лав цієї структури («Коли життя забрано – крихт я не потребую», – так він напише у своєму щоденнику), і так само свідомо виніс собі вирок – питання було лише в тому скільки часу залишилося до його безпосереднього арешту.

Особистий щоденник Василя Семеновича тоді поповнився і такими словами: «У СРСР треба сідати вдруге – тоді все зрозуміло і просто. Жодних сюрпризів». І інтуїція його не підвела. Адвокатом йому призначили В. Медведчука (немаловідома нині особистість), проте поет відмовився від його послуг, тому що вважав, що той не зацікавлений у його захисті. (До речі, В. Медведчук працював у тому ж амплуа й на суді над поетом Ю. Литвином). Вже 14 травня 1980 року пролунав судовий вердикт: 10 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання. «Кати! Ви мені і останнього слова не дали сказати!», – емоційно виголосив Стус, коли його виводили із зали суду, додавши: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!».

Із чотирьох радянських режимів табірного утримання, Стус потрапив у лещата найсуворішого – в табір особливого режиму ВС-389/36-1 у місті Кучино, Чусовського району, Пермської області. Умови там були нестерпними: поет був позбавлений права бачитися з рідними після 1981 року, написані листи до друзів і знайомих часто відбиралися, результати його творчості конфісковувалися (так сталося і з його збіркою «Птах душі», написаною в ці тюремні роки)… І це вже не кажучи про зависоку норму табірної праці, тутешній незадовільний стан медичного обслуговування, гнітючу атмосферу цькування тощо.

На захист політв’язня виступило багато відомих діячів, у тому числі й «батько водневої бомби» А. Сахаров. Академік написав відкритий лист до очільників країн-підписантів Гельсінського заключного акту. В ньому прописано: «Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі. Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети – потребує нової жертви, нового сорому?».

У своєму інтерв’ю лауреат Нобелівської премії з літератури 1972 року Г. Белль проголосив, що «…так званий злочин Стуса полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність». Літератор також поінформував, що в грудні 1984 року він разом із однодумцями написав лист до Генсека ЦК КПРС К. Черненка, в якому наголосив на погіршенні й так слабкого здоров’я поета, і закцентував увагу на необхідності його невідкладної госпіталізації.

В’язні сумління з інших республік СРСР, з якими доля звела В. Стуса в таборі, захоплювалися його поезією. Вони не знали українською мови, проте якась магнетична сила, «музика ритмів поета» (за висловом М. Хейфеца) притягувала їх до віршів Стуса. Відомий вірменський політв’язень П. Айрікян якось зізнався: «Я ніколи не плакав. Єдиний раз, коли я плакав у зоні – це коли Михайло Хейфец читав мені вірші Стуса в зоні, і сказав мені, що поруч зі мною геніальний поет. Він продекламував мені його вірші. Прочитав перший, другий, третій – і переклав їх на російську. Я не зміг втриматися».

У 1985 році українська громада по всьому світу розпочала діяльність із популяризації творчості В. Стуса, маючи на меті висунення його кандидатури на здобуття Нобелівської премії з літератури. Проте цьому не судилося збутися. 28 серпня того ж року Василь Семенович, читаючи книгу в своїй камері, обперся ліктями на нари. Це помітили табірні наглядачі і миттєво написали рапорт, в якому зазначили, що Стус «порушив норми табірного режиму». За це поет отримав покарання – 15 діб карцеру. Ця несправедливість стала останньою краплею для Стуса, тому в знак протесту він оголосив сухе голодування «до кінця». У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, за точно не з’ясованих до сих пір обставин, зупинилося серця великого патріота України Василя Стуса. Цинізм ситуації полягав у тому, що родині поета не дозволили поховати його на батьківщині, бо ж за нормами радянського законодавства тіло померлого повинно було залишатися на місці відбування покарання до повного закінчення терміну ув’язнення.

19 листопада 1989 року віддані сини України – О. Тихий, Ю. Литвин і В. Стус – нарешті повернулися на рідну землю.

Безкомпромісність, чесність, ідейність – це ті якості, яких так не вистачає нашим нинішнім можновладцям, і це ті чесноти, які все своє життя сповідував Василь Стус. І хоча цієї величної постаті, передовсім в історії України ХХ століття, вже немає серед нас, проте пам'ять про нього – безсмертна. І навіть під час Революції гідності він був поряд!

#Стус #Україна #поет #дисидент #Донецьк